Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ

 А н а л і з

деяких питань застосування судами законодавства

про право власності при розгляді цивільних справ

 

П л а н

 

1.     Вступ……………………………………………………………………2

2.     Аналіз статистичних  даних…………………………………..……….3

3.     Нормативна база………………………………………………………..5

4.     Поняття та зміст права власності, межі його здійснення…….……...7

5.     Суб’єкти……………………………………………………………….12

6. Об’єкти. Поняття майнових прав. Поняття і визначення нерухомого майна………………………………………………………...................................15

6. Набуття права власності (у т. ч. на новостворене майно, на нерухоме, на перероблену річ, за договором, за результатами прилюдних торгів, на безхазяйну річ, за набувальною давністю, у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності)…………………..…………...25

7. Припинення права власності (у т. ч. у разі знищення майна, у разі смерті власника, шляхом відмови від права власності, викупу земельної ділянки, іншого нерухомого майна у зв’язку із суспільною необхідністю, реквізиція та конфіскація)………………………………………………………58 

8. Право спільної власності. Спільна сумісна та спільна часткова власність (здійснення права спільної часткової та спільної сумісної власності, встановлення порядку володіння та користування майном, що є спільною частковою власністю, визначення часток у праві спільної часткової власності, виділ частки із майна, що є у спільній частковій та спільній сумісній власності, припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників, поділ майна між співвласниками, спори щодо приміщень загального користування у багатоквартирних житлових будинках, про порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності)...……………………………………………………………………….73

9. Захист права власності:………………………………...………………95

- превентивний спосіб захисту права власності (ч. 2 ст. 386 ЦК України),

- витребування майна із чужого незаконного володіння, особливо щодо застосування судами ст. 388 ЦК України,

- усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном,

- визнання права власності в порядку ст. 392 ЦК України.

10. Про речові права на чуже майно, у тому числі щодо володіння чужим майном, з приводу сервітутів, емфітевзису, суперфіцію……………107

11. Дотримання правил юрисдикції….…………………………..…… 113

 

 

 

 

 

Вступ

 

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікована Законом України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі – Конвенція), зокрема ст. 1 Протоколу № 1 (1952 р.) передбачає право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускає позбавлення особи свого майна, крім як в інтересах суспільної необхідності і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнає право держави на здійснення контролю за використанням власності у відповідності з загальними інтересами або для забезпечення податків, інших зборів чи штрафів.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплена і у вітчизняному законодавстві України. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, є однією із загальних засад цивільного законодавства (п. 2 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України (далі – ЦК)). Непорушність права приватної власності і недопущення протиправного позбавлення власності визначено також серед конституційних основ правопорядку у сфері господарювання (ч. 2 ст. 5 Господарського кодексу України (далі – ГК)).

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу (ст. 16 ЦК). Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгляду позовів про визнання права власності на майно, витребування його із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача у передбачених законом випадках, про визнання правочину недійсним, про визнання незаконним правового акта, що порушує право власності, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, про заборону вчинення дій, які можуть порушити право власності, або про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню, про визначення порядку володіння  та користування спільним майном, про поділ спільного майна або виділ з нього частки, про виключення майна з опису, про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власності і под.

Справи за позовами про захист права власності є одними з найбільш поширених категорій цивільних справ і, як правило, розглядаються вони у відповідності із законодавчими нормами. Однак слід зауважити, що існуючі прогалини у регулюванні відносин у сфері права власності викликають деякі труднощі у застосуванні судами чинного законодавства.

Метою проведення зазначеного аналізу є вивчення судової практики розгляду цивільних справ, пов’язаних з набуттям, припиненням, здійсненням та захистом права власності, виявлення проблемних та спірних питань, що виникають у судів при вирішенні зазначених спорів, запропонування можливих шляхів їх усунення та надання пропозицій щодо вдосконалення законодавства.

Аналіз статистичних даних

 

За даними апеляційних судів у 2011 р. до місцевих судів надійшло майже 70 тис. [68,7 тис.][1] справ про право власності та інші речові права, що на 1,9 % більше, ніж у 2010 р., із них відкрито провадження у 62,6 тис. [57 тис.] справах, що також більше попереднього року – на 9,9 %. Усього у 2011 р. перебувало у провадженні (з урахуванням залишків) 78,2 тис. [81,6 тис.] справ, що на 4,2 % менше, ніж у 2010 р. Суди розглянули 64,2 тис. [67,3 тис.] таких справ, що на 4,6 % менше, ніж у 2010 р., або 82,1 % [82,5 %] справ від кількості тих, які перебували у провадженні. Аналіз статистичних показників свідчить також про зменшення у 2011 р. як кількості розглянутих справ з прийняттям рішення, так і справ вказаної категорії, у яких судами задоволено позовні вимоги. Так, у 2011 р. з прийняттям рішення місцеві суди розглянули 51,2 тис. [53,8 тис.] зазначених справ, що на 4,8 % менше, ніж у 2010 р., позовні вимоги задоволено у 44,8 тис. [47,6 тис.], або 87,5 % [88,5 %] від числа розглянутих із прийняттям рішення.

Частка розглянутих з ухваленням рішення місцевими судами справ про право власності та інші речові права становить 7,9 % [4,5 %] від загальної кількості цивільних справ позовного провадження, розглянутих місцевими судами у 2011 р. (згідно зі звітом Державної судової адміністрації України у 2011 р. усього місцевими судами України розглянуто 687,9 тис. [1 млн. 327, 6 тис.]  цивільних справ позовного провадження).

Із справ про право власності та інші речові права, розглянутих з прийняттям рішення у 2011 р., найбільшу частку, а саме – 36,2 % [36 %], становлять справи про захист права власності; 23,8 % [24,4 %] – справи щодо спорів про набуття права власності. 9,1 % [9,3 %] становлять справи щодо спорів стосовно спільної сумісної власності (статті 369, 370, 371, 372 ЦК України); 6,1 % [6,4 %] – справи щодо спорів стосовно спільної часткової власності (статті 357, 358, 362, 364, 365, 366, 367 ЦК України); 1,5 % [1,9 %] – справи щодо спорів про речові права на чуже майно; 1,4 % [1,2 %] – справи щодо спорів про припинення права власності.

Справ про захист права власності розглянуто із ухваленням рішення 18,5 тис. [19,3 тис.], із них задоволено позов у 16,1 тис. [17,4 тис.] справах, або 87,1 % [90 %] від числа розглянутих із прийняттям рішення вказаних справ. Серед цієї категорії справ найбільше розглянуто з ухваленням рішення справ про визнання права власності в порядку ст. 392 ЦК України – 11,6 тис. [12,9 тис.], або 62,4 % [67,2 %] від кількості справ цієї категорії, розглянутих із ухваленням рішення. Із них задоволено позов у 10,7 тис. [12,3 тис.] справах, або 92,8 % [95,1 %] від числа розглянутих із прийняттям рішення справ цієї категорії.

Справ у спорах про набуття права власності розглянуто із ухваленням рішення 12,2 тис. [13,1 тис.], із них задоволено позов у 10,3 тис. [11,5 тис.] справах, або 87,7 % [84,5 %] від числа розглянутих із прийняттям рішення вказаних справ. Серед цієї категорії справ найбільше розглянуто з ухваленням рішення справ у спорах про набуття права власності на новостворене майно – 6,4 тис.[7,4 тис.], або 52,4 % [56,5 %]. Із них задоволено позов у 5,7 тис. [7 тис.] справах, або 89,6 % [94,5 %] від числа розглянутих із прийняттям рішення справ цієї категорії.

Справ у спорах щодо спільної сумісної власності (статті 369, 370, 371, 372 ЦК України) розглянуто із ухваленням рішення 4,7 тис. [5 тис.], із них задоволено позов у 3,9 тис. [4,2 тис.] справах, або 84,2 % [84,3 %] від числа розглянутих із прийняттям рішення вказаних справ.

Справ у спорах щодо спільної часткової власності (статті 357, 358, 362, 364, 365, 366, 367 ЦК України) розглянуто із ухваленням рішення 3,1 тис. [3,4 тис.], із них задоволено позов у 2,7 тис. [2,8 тис.] справах, або 86,2 % [82 %] від числа розглянутих із прийняттям рішення вказаних справ.

Справ у спорах про речові права на чуже майно розглянуто із ухваленням рішення 769 [1,1 тис.], із них задоволено позов у 518 [759] справах, або 67,4 % [75,1 %] від числа розглянутих із прийняттям рішення вказаних справ. Серед цієї категорії справ найбільше розглянуто із ухваленням рішення справ у спорах про володіння чужим майном – 503 [530], або 65,4 % [52,5%] від кількості справ цієї категорії, розглянутих із ухваленням рішення. Із них задоволено позов у 347 [388] справах, або 69 % [73,2 %] від числа розглянутих із прийняттям рішення справ цієї категорії.

Справ у спорах про припинення права власності розглянуто із ухваленням рішення 724 [625], із них задоволено позов у  536 [527] справах, або 74 % [84 %] від числа розглянутих із прийняттям рішення вказаних справ. Серед цієї категорії справ найбільше розглянуто із ухваленням рішення справ у спорах про припинення права власності у порядку ст. 348 ЦК України – 94 [53] справи, або 13 % [8,5 %] від кількості справ цієї категорії, розглянутих із ухваленням рішення. Із них задоволено позов у 73 [43] справах, або 77,7 % [81,1 %] від числа розглянутих із прийняттям рішення справ цієї категорії.

За апеляційними  скаргами на рішення місцевих судів, постановлених у спорах про право власності та інші речові права, згідно з даними апеляційних судів у 2011 р. розглянуто 7,1 тис. [ 7 тис.] справ, що на 2,2 % більше, ніж у 2010 р. У тому числі залишено без змін 3,7 тис. [3,6 тис.] судових рішення, або 52,3 % [51,5 %] від кількості розглянутих апеляційними судами справ. Скасовано та змінено у 2011 р. 3,4 тис. [3,4 тис.] судових рішень, або 47,7 % [48,5 %] від кількості розглянутих апеляційними судами судових справ у спорах про право власності та інші речові права.

Щодо якості розглянутих місцевими судами справ про право власності та інші речові права слід зазначити таке.

У 2011 р. скасовано та змінено 3,4 тис. [3,4 тис.] судових рішень, або 6,6 % [6,3 %] від кількості розглянутих місцевими судами справ вказаної категорії.

У тому числі скасовано майже 3 тис. [3,1 тис.] судових рішень, або 5,8 % [5,8 %] від кількості розглянутих місцевими судами справ даної категорії із ухваленням рішення. Із них із ухваленням нового рішення – 2,7 тис. [1,9 тис.] справ або 90 % [59,9 %] від скасованих. В апеляційному порядку змінено 405 [273] судових рішень, або 0,8 % [0,5 %] від кількості розглянутих місцевими судами справ даної категорії з ухваленням рішення.

Дещо погіршилась якість розглянутих місцевими судами справ про право власності та інші речові права.

Зокрема скасовано та змінено:

– 605 [574] судових рішень у справах за спорами про набуття власності, або 5 % [4,4 %] від кількості розглянутих місцевими судами справ даної категорії з ухваленням рішення;

– 475 [437] судових рішень у справах щодо спільної сумісної власності (статті 369, 370, 371, 372 ЦК України), або 10,2 % [8,8 %] від кількості розглянутих місцевими судами справ даної категорії з ухваленням рішення;

– 328 [306] судових рішень у справах щодо спільної часткової власності (статті 357, 358, 362, 364, 365, 366, 367 ЦК України), або 10,6 % [8,9 %] від кількості розглянутих місцевими судами справ даної категорії з ухваленням рішення;

– 72 [41] судових рішень у справах про припинення права власності, або 9,9 % [6,6 %] від кількості розглянутих місцевими судами справ даної категорії з ухваленням рішення;

– 311 [378] судових рішень у справах про речові права на чуже майно, або 40,4 % [37,4 %] від кількості розглянутих місцевими судами справ даної категорії з ухваленням рішення.

Проте дещо покращилась якість розгляду місцевими судами справ про захист права власності.

Так, апеляційними судами скасовано та змінено 906 [1000] судових рішень, або 4,9 % [5,2 %] від кількості розглянутих місцевими судами справ даної категорії з ухваленням рішення.

Найбільше частка скасованих та змінених судових рішень від кількості розглянутих справ із ухваленням рішення місцевими судами в Автономній Республіці Крим – 22,3 % [28 %] та областях: Херсонській – 14,6 % [8,5 %]; Одеській – 12,7 % [11,4 %]; Харківській – 11,5 % [6,2 %]; Миколаївській – 11,3 % [6,2 %];  Запорізькій – 10,9 %  [8,9 %] і м. Києві – 11,4 % [9,8 %].

 

Нормативна база

 

Цивільно-правові засади регулювання відносин власності закладено, перш за все, в Конституції України (статті 13, 14, 41).

Основним актом цивільного законодавства України, що регулює відносини власності, є ЦК, прийнятий 16 січня 2003 р., який набрав чинності з 1 січня 2004 р.

Крім ЦК вищезазначені норми містяться і в деяких інших кодифікованих нормативно-правових актах. Так, Сімейний кодекс України (далі – СК) регулює правовий режим майна подружжя (статті 57 – 74 СК) та порядок укладення шлюбного контракту (статті 92 – 103 СК), Житловий кодекс Української РСР (далі – ЖК) – норми, що регулюють відносини користування житловим приміщенням та передачі його у власність, Земельний кодекс України (далі – ЗК) – норми про власність на земельні ділянки і под.

Ще одним джерелом цивільного права у сфері регулювання відносин власності є також інші закони України. Наприклад, Закон України від 4 березня 1992 р. № 2163-ХІІ «Про приватизацію державного майна» (далі – Закон № 2163-ХІІ), Закон України від 19 червня 2003 р. № 1973-ІV «Про фермерське господарство», Закон України від 19 червня 1992 р. № 2482-ХІІ «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі – Закон № 2482-ХІІ), Закон України від 21 вересня 2006 р. № 185-V «Про управління об’єктами державної власності», Закон України від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХІІ «Про оренду державного та комунального майна», Закон України від 17 листопада 2009 р. № 1559-VІ «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» (далі – Закон № 1559-VІ), Закон України від 1 липня 2004 р. № 1952-ІV «Про Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-ІV) та ін.

Відносини у сфері власності регулюються також актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України, постановами Кабінету Міністрів України, які не можуть суперечити положенням ЦК України або іншого закону (частини 3, 4 ст. 4 ЦК), а також нормативно-правовими актами інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, але лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України, ЦК та іншими законами (ч. 5 ст. 4 ЦК). Разом з тим, якщо ці нормативно-правові акти врегульовують права, свободи та обов'язки громадян або мають міжвідомчий характер, то підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Джерелом цивільного права у сфері правовідносин власності є і чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Порівняно із законами України вони мають вищу юридичну силу – якщо у чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст. 9 Конституції України, ст. 10 ЦК).

Згідно зі ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права.

Причому, з метою впровадження в українське судочинство базових європейських стандартів прав людини, міжнародно-правових механізмів захисту права власності і необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції і Протоколів до неї, зокрема ст. 1 Протоколу № 1, у судовій практиці слід керуватися рішеннями Європейського суду у справах, де відповідачем є не тільки Україна, а і інші Європейські держави – учасники Конвенції.

Стосовно актів, які видаються судовими органами, та їх впливу на регулювання цивільних правовідносин, зокрема і у системі відносин власності, слід зазначити, що відповідно до ст. 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основному Закону і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З огляду на це, рішення Конституційного Суду України мають обов'язкову природу і є джерелами цивільного законодавства.

Акти Верховного Суду України хоча і не є джерелом цивільного права, оскільки вони не створюють нової норми права, а лише тлумачать ту, що вже існує, однак, відповідно до ст. 360⁷ Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

До введення в дію Закону України від 7 липня 2010 р. № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон № 2453-VІ) Пленум Верховного Суду України надавав роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства (п/п 6 п. 2 ст. 55 Закону України від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ «Про судоустрій України»). Законом № 2453-VІ надання роз’яснень рекомендаційного характеру з питань застосування судами законодавства при вирішенні справ віднесено до компетенції Пленумів вищих спеціалізованих судів (ст. 36). Надавати роз’яснення або вносити відповідні зміни до прийнятих раніше постанов Пленуму Верховний Суд України на сьогодні не вправі, хоча деякі з них потребують суттєвих змін, у тому числі постанова Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», постанова від 22 грудня 1995 р. № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права власності», постанова від 31 березня 1995 р. № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» та ін.

 

Поняття та зміст права власності, межі його здійснення

 

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК до правомочностей власника належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Під правомочністю володіння розуміється передбачена законом (тобто юридично забезпечена) можливість мати (утримувати) у себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.).

Правовомочності користування означають передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.

Правомочності розпорядження означають юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).

У сукупності ці правомочності вичерпують всі надані власнику можливості. Причому інколи всі разом або окремі з них можуть належати і не власнику, а іншому володільцю майна, наприклад, довірчому власнику майна, орендатору і под. На відміну від прав власника правомочності іншого законного володільця, навіть зі схожими правомочностями власника, не тільки не виключають прав самого власника на це майно, а і, зазвичай, виникають з волі останнього і в передбачених ним межах, наприклад, договір найму, договір управління майном.

Згідно з нормою ст. 319 ЦК власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, котрі, однак, не повинні суперечити закону та не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто правомочності власника не є безмежними, закон може встановлювати певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою створення рівноваги в суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб’єктами права.

Отже, правомочності власника та межі здійснення ним прав встановлені законом.

Через категорії «межі» та «обмеження» здійснення суб’єктивних цивільних прав в законі встановлюється така поведінка власника, яка не суперечить актам цивільного законодавства. Власник майна повинен враховувати «межі» та «обмеження» цивільних прав.

Межі здійснення цивільних прав фактично виражаються у формулі «дозволено все, що прямо не заборонено законом», а заборони, які мають найбільш загальний характер, конкретизуються у ст. 13 ЦК, які особа – власник повинна враховувати у своїй поведінці.

Так, обмеження встановлюються щодо окремих суб’єктивних прав як засіб стримання особи – власника при здійсненні ним цих прав з урахуванням необхідності дотримання прав інших осіб (при праві переважної купівлі) або суспільних інтересів (збереження пам’яток культури, історичних цінностей).

Зокрема, власник земельної ділянки не вправі використовувати її не за цільовим призначенням або з порушенням екологічних вимог (статті 91, 143, 144 ЗК). Цільове призначення мають також житлові приміщення, які власник має право використовувати для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати їх для промислового виробництва (статті 6, 189 ЖК, ст. 383 ЦК). Власник земельної ділянки повинен утримуватися від порушення прав особи, в інтересах якої встановлений сервітут (ч. 2 ст. 319, ст. 404 ЦК); власник пам’ятки історії і культури – від її пошкодження або знищення (ст. 352 ЦК).

Таким чином, аналіз законодавства дає підстави для висновку: абсолютність прав власника зовсім не означає, що ніхто і ніколи не може їх обмежити. Разом з тим обмеження права власності не підлягають розширеному тлумаченню, про що зазначено у ст. 319 ЦК.

Закріплений п. 1 ч. 2 ст. 319 ЦК принцип, відповідно до якого дії власника щодо його майна не повинні суперечити закону, є загальним універсальним обмеженням прав власника. Відсутність прямої заборони в законі надає власнику широке коло можливостей для здійснення права власності, в той час як заборона на здійснення певних дій є механізмом стримання власника.

Так, держава стримує власника, коли встановлює обмеження в цивільному обороті певного майна (наприклад, вогнепальної та іншої зброї тощо).

Надаючи власнику право вчиняти з власним майном будь-які дії, у т. ч. його знищення, закон обмежує власника у виборі способу знищення майна з тим, щоб обраний спосіб був безпечним для оточуючих і навколишнього середовища. Наприклад, під час знесення свого будинку власник не може його знищити шляхом підпалу чи вибуху, оскільки в такому разі виникає загроза пожежі або пошкодження сусідніх будинків чи життю та здоров’ю інших осіб.

Закон встановлює обмеження прав власника й іншого характеру.

Наприклад, в ч. 5 ст. 373 ЦК встановлено, що власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб. Однак, право власності особи на земельну ділянку поширюється лише на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об’єкти, ліси, багаторічні насадження, які знаходяться на ділянці, а також на простір, що знаходиться над і під поверхнею ділянки, висотою і глибиною, необхідною для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Разом з тим право власності особи не поширюється на надра (статті 14, 16 Закону України від 27 липня 1994 р. № 132/94-ВР «Про надра»), у зв’язку з чим власник земельної ділянки обмежений у праві видобутку надр, що знаходяться під поверхнею його земельної ділянки. Власник земельної ділянки також не може претендувати на повітряний стовб над земельною ділянкою.

Обмеження прав власника встановлені й іншими законами.

Так, відповідно до ст. 52 Закону України від 25 червня 1991 р. № 1264-ХІІ «Про охорону навколишнього природного середовища», громадяни та інші особи зобов’язані додержуватися правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів, з тим щоб не допустити забрудення ними або їх складовими навколишнього природного середовища і продуктів харчування.

В іншій нормі – ст. 5 Закону України від 13 грудня 2001 р. № 2894-ІІІ «Про тваринний світ» визначено, що об’єкти тваринного світу в Україні знаходяться під охороною держави незалежно від права власності на них. У ст. 7 цього Закону зазначено, що у передбаченому законом порядку права власників об’єктів тваринного світу можуть бути обмежені в інтересах охорони цих об’єктів, навколишнього природного середовища та захисту прав громадян. А у ст. 8 передбачена можливість припинення права власності на об’єкти тваринного світу у разі жорстокого поводження з дикими тваринами, встановлення законодавчими актами заборони щодо перебування у приватній власності окремих об’єктів тваринного світу, а також в інших випадках, передбачених законом.

Слід також зазначити, що при встановленні обмежень права власності в законодавчих актах визначені такі пріоритети:

- дотримання соціальної функції власності (наприклад, ст. 352 ЦК передбачає право викупу у власника пам’ятки культурної спадщини, якщо він не вживає заходів до її збереження, тобто обмежується право власника на недбале користування своїм майном);

- забезпечення охорони прав, свобод і гідності громадян, інтересів суспільства заради дотримання якого встановлюються обмеження майнових прав громадян (наприклад, згідно з ч. 2 ст. 348 ЦК, якщо особа набула права власності на майно, на придбання якого по закону, прийнятому пізніше, вимагається особливий дозвіл, у видачі якого цій особі відмовлено (зокрема зброя), це майно підлягає відчуженню. Обмеженням у таких випадках права власності на певне майно, забезпечується охорона прав як окремих громадян, так і суспільства в цілому, на спокій, безпечне життя, оскільки таким чином здійснюється контроль держави за оборотом зброї та іншого майна, яке набувається за спеціальним дозволом);

- попередження погіршення якості окремого майна (зокрема землі – ч. 5 ст. 319 ЦК);

- забезпечення охорони інтересів сусідів власника шляхом обмеження дій власника (наприклад, ч. 2 ст. 383 ЦК передбачено право власника здійснювати ремонт у власній квартирі без згоди сусідів за умови, що проведені в процесі ремонту зміни будуть відповідати санітарно-технічним вимогам та не призведуть до порушення прав власників інших квартир у багатоквартирному будинку).

Підсумовуючи, слід дійти висновку, що межі здійснення цивільних прав визначають правомірну поведінку особи, оскільки її дії в межах цивільних прав користуються правовим захистом, а дії, вчинені поза межами права, правовому захисту не підлягають.

Прикладом дотримання цього принципу як у сфері відносин щодо здійснення права власності, так і у сфері зобов’язальних відносин є наведений нижче витяг з постанови Верховного Суду України від 10 жовтня 2012 р. у справі № 6-110цс12 за результатами розгляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2012 р., постановленої у справі про вирішення спору між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ковальська-Житлосервіс», яке є виконавцем житлово-комунальних послуг, і власником квартири, яка відмовилась від укладення договору про надання послуг за утримання будинку та прибудинкової території, де зазначено таке:

Частиною 1 ст. 19 Закону України від 24 червня 2004 р. № 1875-ІV «Про житлово-комунальні послуги» (далі – Закон № 1875-ІV) передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 20 цього закону передбачений обов’язок споживача укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору. Цей обов’язок відповідає зустрічному обов’язку виконавця, визначеному п. 3 ч. 2 ст. 21 Закону № 1875-ІV, підготувати та укласти зі споживачем договір на надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором. Форма та зміст (умови) типового договору затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 р. № 529 «Про затвердження типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій» (далі – постанова № 529).

З аналізу змісту ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 630 ЦК, статей 19-21 Закону № 1875-ІV, постанови № 529 убачається, що умови типового договору, що набули юридично обов’язкового значення в силу актів цивільного законодаства, є обов’язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Таким чином, укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов’язком споживача за умови, якщо запропонований виконавцем послуг договір відповідає типовому договору. Відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам ч. 3 ст. 6, статей 627, 630 ЦК та статей 19, 20 Закону № 1875-ІV. 

Усі вказані вище та проаналізовані положення чинного законодавства кореспондуються із нормами статей 13, 41 Конституції і ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції, якими закріплені основні принципи здійснення права власності та його обмеження:

по-перше, встановлено право безперешкодно і в повному обсязі здійснювати правомочності власника у відношенні до свого майна,

по-друге, визначено межі допустимого розумного втручання держави у здійснення правомочностей власника. Причому таке втручання повинно бути законним і має здійснюватись з дотриманням принципу справедливого балансу між публічними і приватними інтересами.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду у справі Спорронг і Лоннрот проти Швеції (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід’ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Протоколу № 1.

Суб’єкти

 

Відповідно до ЦК (статті 2, 318, 324 ЦК) суб’єктами права власності є:

– Український народ, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України;

– інші учасники цивільних відносин: фізичні та юридичні особи, зокрема держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права, якими є державні підприємства, казенні підприємства, державні установи, комунальні підприємства, комунальні установи.

Відповідно до ст. 329 ЦК юридична особа публічного права набуває права власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

Від імені та в інтересах держави право власності здійснюють відповідно органи державної влади (ч. 2 ст. 326 ЦК). Управління   майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках,  передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами (ч. 3 ст. 326 ЦК).  

Згідно зі ст. 4 Закону України від 21 вересня 2006 р. № 185-V «Про управління об’єктами державної власності» суб’єктами управління об’єктами державної власності є: Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері управління об’єктами державної власності; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері економічного розвитку; міністерства та інші органи виконавчої влади; Фонд державного майна України; органи, що забезпечують діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації; Національна академія наук України, галузеві академії наук. Державна керуюча холдингова компанія має статус уповноваженого органу управління щодо об’єктів управління державної власності, що передані до її статутного капіталу та статутного капіталу її корпоративних підприємств.

Відповідно до ч. 5 ст. 22 ГК держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Право господарського відання та право оперативного управління відносяться до речових прав осіб, які не є власниками, і захищається відповідно до положень, встановлених для захисту права власності. При цьому право господарського відання належить комерційним підприємствам – суб’єктам підприємницької діяльності (ст. 136 ГК), а право оперативного управління – некомерційним юридичним особам (ст. 137 ГК).

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 4 липня 2011 р. у справі № 3-67гс11 за позовом Львівського міжрайонного транспортного прокурора в інтересах держави в особі Міністерства транспорту та зв’язку України, державного територіально-галузевого об’єднання «Львівська залізниця» до Неліпинської сільської ради, виконавчого комітету Неліпинської сільської ради, третя особа – Особа 1, про визнання права державної власності на будівлю вокзалу, яка знаходиться у господарському віданні ДТГО «Львівська залізниця», що входить до сфери управління позивача – суб’єкт управління державним майном вправі подавати позов про визнання права власності за державою на майно, що знаходиться у нього на праві повного господарського відання.

Суб’єктами права комунальної власності є територіальні громади та утворені ними органи місцевого самоврядування (ст. 327 ЦК).

Згідно зі ст. 143 Конституції України майном, що є в комунальній власності, управляють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування. Ст. 1 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі – Закон № 280/97-ВР) визначено, що представницьким органом місцевого самоврядування є відповідна місцева рада, яка складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення.

Відповідно до п. 31 ст. 26 Закону № 280/97-ВР сільські, селищні, міські ради вправі приймати рішення про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення цих повноважень та умов їх здійснення.

У судовій практиці траплялись випадки, коли суди неправильно визначали представницький орган територіальної громади.

Так, постановою Верховного Суду України від 10 жовтня 2011 р. скасовано постанову Вищого господарського суду України від 27 квітня 2011 р. у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кіноман» до Головного управління комунальної власності м. Києва Київської міської державної адміністрації (далі – Управління), треті особи: Державне комунальне підприємство «Кінотеатр «Жовтень»», Київська міська рада, про зобов’язання укласти договір оренди.

Як встановлено судами, цілісний майновий комплекс Державного комунального підприємства «Кінотеатр «Жовтень»» належить до комунальної власності м. Києва на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської ради від 31 січня 1992 р. за №26 «Про формування комунального майна та районів».

25 вересня 2003 р. на загальних зборах членів трудового колективу Державного комунального підприємства «Кінотеатр «Жовтень»» прийнято рішення про створення ТОВ «Кіноман» з метою оренди цілісного майнового комплексу, яке було зареєстроване Подільською районною в м. Києві державною адміністрацією 8 жовтня 2003 р.

Відповідно до ч. 5 ст. 16  Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

До відання виконавчих органів, зокрема міських рад, належать повноваження щодо управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад (п. 1 ст. 29 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Частиною 5 ст. 60 зазначеного Закону передбачено повноваження органів місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад здавати об’єкти права комунальної власності в оренду відповідно до закону.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендодавцями, зокрема, є органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, – щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.

Положенням про Головне управління комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), затвердженим рішенням Київської міської ради №584/744 від 10 липня 2003 р., визначено повноваження Управління, зокрема на здійснення повноважень орендодавця цілісних майнових комплексів підприємств комунальної власності територіальної громади м. Києва.

Разом із тим Управління виступає орендодавцем цілісних майнових комплексів підприємств, організацій комунальної власності територіальної громади м. Києва (їхніх структурних підрозділів) на виконання відповідних рішень Київської міської ради (п/п 14 п. 7 Положення).

Ураховуючи наведене, відповідач здійснює свої повноваження орендодавця майна комунальної власності територіальної громади м. Києва тільки за наявності відповідного рішення Київської міської ради і не наділений повноваженнями самостійно приймати рішення про передачу об’єктів комунальної власності в оренду.

Господарськими судами при розгляді справи було встановлено, що рішення про передачу в оренду позивачу спірного об’єкта на пленарному засіданні Київською міською радою не приймалося.

Крім того, у вирішенні спору судовими інстанціями не було враховано положень ч. 2 ст. 14 ЦК України, відповідно до яких особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї (справа № 3-106гс11).

Нові соціально-економічні умови, які склались в нашій країні, перехід до ринкових відносин, радикальна перебудова економічної системи, зумовили корінні зміни у відносинах власності. З моменту прийняття Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ «Про власність» (втратив чинність згідно із Законом України від 27 квітня 2007 р. № 997-V) здійснювалась поступова трансформація державної власності, а в подальшому, з часу прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України та введення в дію нового ЦК (з 1 січня 2004 р.), нового ЗК (з 1 січня 2002 р.), відбулась відмова від привілейованого режиму державної власності, визнано приватну власність і проголошено рівність перед законом усіх суб’єктів права власності.

Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком того, яке відповідно до закону не може їм належати.

Так, постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. № 2471-ХІІ «Про право власності на окремі види майна» визначено перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України та встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадян на окремі види майна. Не можуть перебувати у власності вищезазначених суб’єктів зброя, бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини і засоби вибуху; всі види ракетного палива, бойові отруйні речовини і под. А таке майно, як вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери, деякі види пневматичної зброї; пам’ятки історії та культури; радіоактивні речовини може бути придбане громадянами лише за наявності дозволу відповідного органу.

Відповідно до положень ЗК (статті 22, 81, 82) іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи та іноземні держави не можуть бути власниками земель сільськогосподарського призначення. Прийняті ними у спадщину земельні ділянки з вищезазначеним цільовим призначенням протягом року з моменту переходу підлягають відчуженню. Ст. 145 ЗК передбачено, що у випадках, коли земельна ділянка такою особою протягом року не відчужена, вона підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.

За загальним правилом склад і кількість майна, що може знаходитись у власності фізичних та юридичних осіб, є необмеженим. Однак, законом можуть бути встановлені певні обмеження.

Так, п. 13 Розділу Х Перехідних положень ЗК встановлено, що на період до 1 січня 2015 р. громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів і ця площа може бути збільшена лише у разі успадкування земельних ділянок за законом.

 

Об’єкти. Поняття майнових прав. Поняття і визначення нерухомого майна

 

Об’єктами права власності є будь-які речі (майно).

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки (ст. 179 ЦК).

Майном, згідно із ст. 190 ЦК, як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Вивчення наданих для проведення аналізу матеріалів свідчить, що деякі суди ототожнюють поняття майно і майнові права.

Наприклад, рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 23 червня 2011 р. задоволено позов С. до Хмельницького бюро технічної інвентаризації, М., Південно-Західної універсальної товарної біржі, арбітражного керуючого З. про визнання права власності на ½ частину квартири – припинено право власності на ½ частину квартири, яка зареєстрована за М. Визнано право власності на ½ частину цієї  квартири за С. Зобов’язано Хмельницьке БТІ внести зміни до державного реєстру прав власності на нерухоме майно та провести необхідні дії щодо його перереєстрації.

З матеріалів справи вбачається, що М., будучи суб’єктом підприємницької діяльності, допустив податкову заборгованість в сумі 100 грн., у зв’язку з чим постановою господарського суду Хмельницької обл. від 23 жовтня 2007 р. його визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатором Державну податкову інспекцію у м. Хмельницькому, а ухвалою від 19 травня 2008 р. проведено заміну ліквідатора і призначено ліквідатором арбітражного керуючого З.

20 вересня 2009 р. С. за договором купівлі-продажу, укладеним з ліквідатором З., придбала ½ частину однокімнатної квартири на біржових торгах Південно-Західної універсальної товарної біржі. Проте, Хмельницьке БТІ відмовило їй у реєстрації права власності на підставі того, що такий договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що біржова угода, укладена С., є договором купівлі-продажу майнових прав і до неї не можуть бути застосовані вимоги ст. 657 ЦК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив з того, що предметом договору купівлі-продажу від 20 вересня 2009 р., укладеного між С. та приватним підприємцем М. в особі ліквідатора З., є не майнове право, а частина речі – предмет матеріального світу, а саме ½ частина квартири, і за цим договором до покупця переходять три правомочності – володіння, користування і розпорядження, що у своїй сукупності становлять зміст права власності (справа № 22ц-2851/11).

Слід зазначити, що останнім часом збільшилась кількість спорів стосовно майнових прав на об’єкти незавершеного будівництва, у зв’язку з чим виникають питання стосовно майнових прав як об’єкта права власності. В одних випадках фізичні особи просять суд визнати за ними право власності на проінвестоване ними майно – вже збудований об’єкт нерухомості, який прийнятий до експлуатації, проте на який з тих чи інших підстав не отримані правовстановлюючі документи. В інших випадках просять визнати майнові права на проінвестований на 100 відсотків, але недобудований об’єкт.

Cудами визнаються «майнові права на квартиру», «право власності на квартиру, об’єкт інвестування будівництва», «майнові права на об’єкт інвестування» і т. д. Є випадки звернення з позовом про визнання права власності на майнове право на житлову квартиру за будівельним номером і «суд приходить до висновку, що для захисту прав та законних інтересів інвестора позивача, за ним слід визнати право власності на майнові права на об’єкт незавершеного будівництва».

Питання включення майнових прав до кола об’єктів права власності є дискусійним, виходячи із їх сутності (оскільки до майнових прав в науковій літературі відносять речові, зобов’язальні, виключні та корпоративні права), та у зв’язку з неоднозначністю визначення майнових прав в нормах діючого законодавства.

Так, відповідно до ст. 190 ЦК майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами.

Згідно зі ст. 656 ЦК майнові права можуть бути предметом договору купівлі-продажу. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. А  нормою ст. 658 ЦК встановлено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Згідно зі ст. 717 ЦК за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За ст. 718 ЦК дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому. А ст. 722 ЦК встановлено, що право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.

Майнові права як предмет застави визначено Законом України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХІІ «Про заставу».

Відповідно до Закону № 898-ІV предметом іпотеки можуть бути майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено. Причому іпотечний договір, предметом іпотеки за яким є майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено, посвідчується нотаріусом на підставі документів, що підтверджують майнові права на цю нерухомість. Аналогічна норма міститься в Законі України від 19 червня 2003 р. № 979-ІV «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим боргом та іпотечні сертифікати».

Також предметом іпотеки за іпотечним договором визначено майнові права на нерухомість, яка є об’єктом будівництва Законом України від 19 червня 2003 р. № 978-ІV «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю».

Ст. 2 Закону України від 18 листопада 2003 р. № 1255-ІV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» майнові права і обов’язки визначено як рухоме майно, а за змістом ст. 3 Закону України від 12 липня 2001 р. № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» майновими правами визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів і под.) та право вимоги.

З аналізу вищевикладеного вбачається, що майнові права, поряд з будь-якими рухомими, нерухомими речами, грошима, цінними паперами, є об’єктами цивільного обороту.

Слід зауважити, що Європейський суд розширено тлумачить поняття «майна». Так, в постанові по справі Бейелер проти Італії (5 січня 2000 р.) зазначено, що «…поняття «майно» в ст. 1 має автономне значення, яке не обмежується власністю на фізичні речі. Воно є незалежним від формальної класифікації в національному праві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, можуть розглядатися як право власності і, таким чином, як «майно» в контексті цього положення».

При розгляді справ зазначеної категорії судам слід враховувати, що до майнових прав належить, зокрема, право вимоги, що виникає з приводу володіння, користування та розпорядження майном (наприклад: спадкові права; права вимоги особи за зобов’язаннями, за якими вона є кредитором; виключні права автора і под.), право вчиняти дії щодо оформлення права власності на майно.

У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 січня 2013 р. у справі № 6-168цс12 зроблено висновок, що майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

До майнових обов’язків належать, зокрема, договірні зобов’язання майнового характеру, зобов’язання з утримання тощо, обов’язки з відшкодування шкоди, а також обов’язки щодо вчинення певних дій стосовно майна, передбачених законом або договором, та на інших підставах (наприклад, обов’язок щодо знесення самочинного будівництва).

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством (наприклад, захист майнових прав автора за Законом «Про авторське право та суміжні права»), а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Важливе значення для вирішення судами справ, пов’язаних з виникненням, зміною та припиненням права власності, у відповідності до чинного законодавства, має правильне визначення належності об’єкта до рухомого або нерухомого майна.

За ст. 181 ЦК до нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Відповідно рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

До об’єктів нерухомого майна ЦК відносить житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно (статті 331, 376). Закон України від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХІІ «Про оренду державного та комунального майна» поділяє нерухоме майно на будівлі, споруди, приміщення (ст. 4). Відповідно до Закону № 1952-ІV об'єктами нерухомого майна є житлові будинки; квартири; будівлі, в яких розташовані приміщення, призначені для перебування людини, розміщення рухомого майна, збереження матеріальних цінностей, здійснення виробництва і под.; споруди (інженерні, гідротехнічні тощо) – земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій; приміщення – частини внутрішнього об’єму житлових будинків, будівель, квартир, обмежені будівельними елементами (ст. 5). Визначення житлового будинку, квартири, садиби міститься також у главі 28 ЦК та об’єктів житлової нерухомості – у Податковому кодексі України: житловий будинок, житловий будинок садибного типу, прибудова до житлового будинку, квартира, котедж, кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах, садовий і дачний будинки (ст. 14.1.129.).

Незважаючи на відсутність у ЦК загального визначення поняття «об’єкта нерухомості», перелік об’єктів нерухомого майна, який міститься в ст. 5 Закону № 1952-ІV, в сукупності з положеннями ст. 181 ЦК, дають підстави для висновку про те, що поняття «нерухомість», «нерухоме майно», «об’єкт нерухомого майна», які вживаються у цивільно-правовому розумінні, є ідентичними і повинні сприйматися в розумінні поняття, викладеного в ч. 1 ст. 181 ЦК.

Разом з тим у ЦК, крім понять «нерухомість», «нерухоме майно», «об’єкт нерухомого майна» ( п. 6 ч. 1 ст. 346, статті 350, 351), вживаються і інші поняття, як-то: «об’єкт незавершеного будівництва» (ст. 331), «об’єкт будівництва» (статті 875, 876, 877, 879, 880, 881, 883), однак прямого визначення цих понять не міститься.

Деяке визначення «об’єкта будівництва» в правовому розумінні міститься в адміністративному законодавстві у сфері містобудування (абз. 3 ч. 1 ст. 4 Закону України від 17 лютого 2011 р. № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі – Закон № 3038-VI).

Враховуючи, що об’єкт будівництва завжди тісно пов'язаний із земельною ділянкою, на якій він зведений, і ніяк не може бути переміщений без знецінення та зміни його призначення, він повністю відповідає встановленим ст. 181 ЦК об’єктивним критеріям кваліфікації майна як нерухомого.

За змістом ст. 331 ЦК об’єктом незавершеного будівництва є нерухома річ в процесі створення, яка характеризується такими основними ознаками:

1) фізичне створення такої нерухомої речі розпочато, однак не завершене, тобто не виконані усі передбачені проектно-звітною документацією роботи;

2) введення в експлуатацію такої нерухомої речі у встановленому законом порядку не здійснено;

3) право власності на таку нерухому річ, як закінчену будівництвом і введену в експлуатацію, не зареєстровано.

Разом з тим слід мати на увазі, що в окремих випадках поняття «об’єкт незавершеного будівництва» має інше визначення. Наприклад, згідно з абз. 4 ст. 1 Закону № 898-ІV для цілей іпотеки (ч. 1 ст. 575 ЦК) це поняття визначено як об’єкт будівництва, на який видано дозвіл на будівництво, понесені витрати на його зведення, але його не прийнято в експлуатацію відповідно до закону.

Таким чином, об’єкт будівництва (об’єкт незавершеного будівництва) як правова категорія є тотожним поняттю, яке характеризує нерухоме майно в процесі його створення.

Практична необхідність визначення таких понять полягає в тому, що нерухомість належить до такої групи матеріальних речей, які набувають режиму об’єкта цивільних прав не лише в силу їх фізичного створення, а також у зв’язку з визнанням їх юридичного існування, яким для нерухомих речей є прийняття їх в експлуатацію і здійснення державної реєстрації (абз. 2, 3 ч. 2 ст. 331 ЦК).

При цьому нерухоме майно в процесі його будівництва (створення) фізично реально існує незалежно від факту прийняття його в експлуатацію та державної реєстрації. Ця новостворена річ має значну економічну цінність, у зв’язку з чим часто виникають питання щодо права на цю річ в процесі створення, тобто про право власності на об’єкт будівництва (об’єкт незавершеного будівництва).

В Законі України від 3 березня 1998 р. № 147/98 «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» (статті 2, 7) об’єкти незавершеного будівництва прямо віднесені до об’єктів нерухомого майна.

З іншого боку, положеннями абз. 1 ч. 3 ст. 331 ЦК прямо передбачено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Крім того, положення ч. 1 і ч. 2 ст. 5 Закону № 898-ІV досить чітко розмежовують поняття «нерухоме майно» і «об’єкт незавершеного будівництва».

Закріплюючи у абз. 1 ч. 3 ст. 331 ЦК положення про право власності особи на матеріали, обладнання тощо, використані в процесі будівництва, ні сам ЦК (ст. 876), ні інші законодавчі акти (абз. 3 ч. 4 ст. 3 Закону України від 17 липня 1999 р. № 997-ХІV «Про концесії», статті 1, 12 Закону України від 14 вересня 2000 р. № 1953-ІІІ «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва» (далі – Закон № 1953-ІІІ)) не виключають можливості існування будь-яких прав на сам об’єкт будівництва як такий, навіть навпаки, прямо вказують на те, що об’єкт будівництва (об’єкт незавершеного будівництва) є об’єктом права власності.

За таких обставин, з урахуванням положень ч. 1 ст. 181 ЦК щодо ознак нерухомої речі, не можна дійти висновку, що положення абз. 1 ч. 3 ст. 331 ЦК відносять об’єкт незавершеного будівництва (як сукупність будівельних матеріалів) до рухомих речей, оскільки будь-який об’єкт незавершеного будівництва нерозривно пов'язаний із землею.

Більш того, положення абз. 2 ч. 3 ст. 331 ЦК допускає за певних умов реєстрацію права власності на об’єкт незавершеного будівництва, що перетворює його в повноцінний об’єкт нерухомості для цілей цивільного обороту.

Таким чином, об’єкт незавершеного будівництва є значною економічною цінністю, незалежно від того, зареєстровано на нього право чи ні та чи існують взагалі передбачені абз. 2 ч. 3 ст. 331 ЦК умови для такої реєстрації.

До того ж, з юридичного погляду, процес будівництва є процесом втрати будівельними матеріалами і конструкціями своєї ідентичності, певного фізичного стану (наприклад, цемент, цегла, пісок і под. – як окремі інгредіенти), внаслідок чого право власності на будівельні матеріалі і конструкції, використані в процессі будівництва, як на окремі рухомі речі, припиняється (ст. 349 ЦК).

Також слід мати на увазі, що економічна цінність об’єкта будівництва не вичерпується лише вартістю будівельних матеріалів, використаних в процесі будівництва, сюди входить також вартість проектування, будівельних робіт, оплати певних дозвільних процедур та виготовлення документації, вартість послуг з охорони, страхування, транспортування та ін.).

Існування в правовій системі України таких нечітких підходів до визначення правової природи об’єкта будівництва (об’єкта незавершеного будівництва) призводить і до суперечливої судової практики.

Виходячи з аналізу вищезазначених нормативних актів та враховуючи характерні ознаки незавершеного будівництва, слід визнати, що об’єкт будівництва (об’єкт незавершеного будівництва) є нерухомою річчю особливого роду: фізичне створення такої нерухомої речі розпочато, однак не завершено. Відносно такої речі можливо встановлення будь-яких суб’єктивних майнових, а також зобов’язальних прав, у випадках та в порядку, встановлених актами цивільного законодавства.

При вирішенні питання про виникнення, зміну та припинення суб’єктивних цивільних прав стосовно об’єкта незавершеного будівництва слід враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.

            Зазначений висновок підтверджується також положенням ч. 1 ст. 1 Закону № 1952-ІV, відповідно до якого державна реєстрація прав на об’єкт незавершеного будівництва та їх обтяжень у випадках, установлених законом, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, з урахуванням особливостей правового статусу такого об’єкта. 

За загальним правилом право власності на об’єкт незавершеного будівництва як такий виникає безпосередньо в силу положень закону – ч. 2 ст. 331 ЦК та ст. 876 ЦК, коли в процесі будівництва використані будматеріали, конструкції і вироби, незалежно від їх кількості, складу і їх співвідношення.

Тобто, якщо в процесі зведення об’єкта будівництва на відведеній для цього земельній ділянці буде викопаний лише котлован, то об’єкт будівництва відсутній, оскільки ніякої матеріальної цінності окремо від земельної ділянки ще не створено. Якщо ж в цьому котловані буде закладено фундамент або навіть забиті палі, то об’єкт будівництва як річ існує.

При цьому слід враховувати таку особливість об’єкта будівництва, як його динамічність (змінюваність) (за нормальних господарських умов), оскільки в кожний наступний момент в процесі будівництва його обсяг, фізичні характеристики і вартість затрачених ресурсів (робіт, будматеріалів, конструкцій тощо) змінюється – як правило, зростає.

Припинення суб’єктивних прав на об’єкт будівництва відбувається як за загальними правилами (статті 346-354, 598-609 ЦК), так і характеризується певними особливостями.

Перш за все право власності на об’єкт будівництва (незавершеного будівництва) припиняється в момент завершення будівництва, прийняття в експлуатацію і здійснення державної реєстрації, коли він стає повноцінним об’єктом нерухомості, створеним в результаті будівництва.

Певними особливостями характеризується перехід права власності на об’єкт незавершеного будівництва в межах окремих правовідносин, пов’язаних із його будівництвом.

Так, згідно зі ст. 19 Закону № 1953-ІІІ подальше відчуження об’єкта незавершеного будівництва та земельної ділянки, на якій розташований цей об’єкт, можливе лише за умови збереження для нового власника об’єкта незавершеного будівництва зобов’язань, визначених договором купівлі-продажу, виключно за згодою державного органу приватизації, який здійснює контроль за їх виконанням.

Слід зауважити, що в практиці застосування норм права щодо права власності на об’єкти незавершеного будівництва окремими господарськими судами висловлена правова позиція про те, що звернення стягнення на об’єкт незавершеного будівництва за боргами власника не є відчуженням такого об’єкта у розумінні цього закону.

Аналогічно не визнається відчуженням перехід права власності на об’єкт незавершеного будівництва від особи – власника такого об’єкта до правонаступника юридичної особи (у зв’язку з реорганізацією) чи до фізичної особи (у зв’язку із спадкуванням).

Особливим випадком набуття (переходу) права власності на об’єкт незавершеного будівництва є і заміна сторони замовника (підрядника, якщо сторони в договорі будівельного підряду відступили від положень ст. 876 ЦК). У такому випадку перехід права власності на об’єкт незавершеного будівництва відбувається безпосередньо в силу закону (ч. 3 ст. 11, ст. 876 ЦК).

Враховуючи норми чинного законодавства і зокрема положення статей 182, 331, 334 ЦК основною умовою для визначення статусу нерухомого майна будь-якого об’єкта нерухомості (у тому числі і тих, відносно яких законодавчими актами взагалі не визначений їх правовий статус: асфальтовані чи бетонні площадки, під’їзні колії, автомобільна дорога, автомобільні платформи, спортивні споруди тощо) є державна реєстрація прав на нього.

Законом № 1952-ІV встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно – офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (ст. 2).

Об’єкти нерухомого майна мають бути капітального типу (ст. 4 Закону № 1952-ІV), а не тимчасовими, що є характерним для малих архітектурних форм і тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, визначення яких міститься в ст. 28 Закону № 3038-VІ.

Також, відповідно до абзацу 7 п. 4 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 р. № 703, не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, що розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення.

Аналогічне правило містилось в п. 1.6 Тимчасового положення «Про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно», затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 7/5 від 7 лютого 2002 р., який втратив чинність згідно з наказом Міністерства юстиції України від 14 грудня 2012 р. № 1844/5.

Визнаючи право власності на малі архітектурні форми як на об’єкт нерухомого майна, суди фактично вирішують питання щодо користування земельною ділянкою, яка є необхідною для їх обслуговування.

Наприклад, рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 30 вересня 2010 р. було задоволено позов Особи 1 до Особи 2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на будівлю – торговий павільон площею 19,8 кв. м, розташований за Адресою 1. Задовольняючи позов, районний суд виходив з того, що зведений об’єкт є нерухомим майном. Рішенням апеляційного суду Житомирської обл. від 26 квітня 2011 р. рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено, оскільки зазначена споруда не є нерухомим майном. Судом встановлено, що 31 грудня 2009 р. сплив термін договору оренди частини території для встановлення кіоску і орендодавець не мав наміру продовжувати договір оренди, про що було повідомлено орендаря. Оскільки орендар відмовився звільнити займану частину території, рішенням господарського суду Житомирської обл. від 15 червня 2010 р., залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 14 жовтня 2010 р., його було зобов’язано звільнити частину платформи на території Житомирського автовокзалу. Після чого Особа 1 звернувя до суду з позовом про визнання дійсним договору купівлі-продажу майна та визнання права власності на будівлю, торговий павільон площею 19,8 кв.м., розташований за Адресою 1 (справа № 22-ц/0690/745/11).

Тобто, об’єкт не може вважатись нерухомим майном, якщо є тимчасовим.

Складним також є питання щодо можливості визнання права власності на господарсько-побутові будівлі, у тому числі за відсутності на земельній ділянці житлового будинку.

Враховуючи норми статей 186, 380, 381 ЦК, господарсько-побутові будівлі (сарай, гараж, санвузол і под.), наземні і підземні комунікації (водопостачання, очисні споруди тощо), що розташовані з житловим будинком на одній земельній ділянці і призначені для забезпечення власника необхідними засобами благоустрою, вважаються приналежністю головної речі і не є самостійними нерухомими речами, у зв’язку з чим право власності на зазначені будівлі та споруди як на окремі об’єкти визнаватися не може.

В Інструкції з бухгалтерського обліку необоротних активів бюджетних установ, затвердженій наказом Державного казначейства України від 17 липня 2000 р. № 64 (зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 31 липня 2000 р. за № 459/4680), зазначено, що надвірні приміщення, огорожі та інші надвірні споруди, що обслуговують будівлю (сарай, паркан, колодязь), становлять разом з нею один інвентарний об’єкт.

Однак, якщо ці будівлі та споруди (сарай, паркан, колодязь) обслуговують два і більше приміщень, вони вважаються самостійними інвентарними об’єктами (п. 2.5).

При вирішенні спорів про визнання права власності на господарсько-побутову будівлю або споруду за відсутності житлового будинку слід керуватися ч. 5 ст. 20 ЗК, відповідно до якої види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

Аналогічна норма міститься в ч. 4 ст. 26 Закону № 3038-VІ: «Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації».

Згідно із зазначеними нормами земельна ділянка може використовуватися власником у спосіб, який відповідає категорії земельної ділянки. Класифікація видів цільового призначення земель (далі – КВЦПЗ) затверджена наказом Держкомзему від 23 липня 2010 р. № 548, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 1 листопада 2010 р. за № 1011/18306. КВЦПЗ визначає поділ земель на окремі види цільового призначення земель, які характеризуються власним правовим режимом, екосистемними функціями, видом господарської діяльності, типами забудови, типами особливо цінних об’єктів і застосовується для ведення обліку земель та формування звітності із земельних ресурсів.

 

 

 

Набуття права власності

 

За нормами ЦК підставами виникнення (набуття) права власності є різні правопороджуючі юридичні факти, або правовідносини.

Право власності може набуватись різними способами, які в науці традиційно поділяються на дві групи: первинні, тобто такі, які не залежать від прав попереднього власника на майно, та похідні, за яких право власності на майно переходить до власника від його попередника в порядку правонаступництва.

За ЦК до первинного способу набуття права власності відноситься:

-         набуття права власності на новостворену (виготовлену) річ (у т. ч. на об’єкт незавершеного будівництва), на яку раніше не було і не могло бути встановлене нічиє право власності (ст. 331 ЦК);

-         набуття права власності на перероблену річ чи на зібрані плоди або привласнені (добуті) загальнодоступні дари природи, у т. ч. в результаті полювання на диких звірів, вилову риби (ч. 2 ст. 189, статті 332, 333 ЦК);

-         визнання права власності за певних умов на самочинне будівництво (ст. 376 ЦК);

-         набуття права власності на скарб, знахідку, бездоглядну домашню тварину або інше безхазяйне майно, у т. ч. на майно, від якого відмовився або на яке втратив право попередній власник (статті 335, 336, 337, 338, 340, 341, 343 ЦК);

-         набуття права власності на майно добросовісним набувачем від неуповноваженого відчужувача у разі відмови власнику у задоволенні позову про його витребування (статті 330, 388, 389 ЦК);

-         набуття права власності за набувальною давністю на окремі об’єкти (ст. 344 ЦК).

До похідних способів належить набуття цього права:

-         на підставі правочинів (ст. 334 ЦК);

-         в порядку спадкування після смерті громадянина (ст. 1216 ЦК);

-         в порядку правонаступництва при реорганізації юридичної особи (ч. 2 ст. 104, статті 107, 109 ЦК);

-         у випадку приватизації державного майна та майна, що перебуває у комунальній власності (ст. 345 ЦК).

Похідними способами набуття права власності, зазвичай, є різні договори: купівлі-продажу, міни, дарування, ренти, оренди з викупом, а також спадкування майна або правонаступництво щодо майна юридичних осіб або публічно-правових утворень.

Практичне значення такого розмежування полягає в тому, що у похідних способах набуття права власності на майно судам необхідно враховувати вірогідність наявності на це майно прав інших осіб – невласників, наприклад, іпотекодержателя, заставодержателя, орендатора, іншого суб’єкта обмеженого речового права. Ці права, зазвичай, не втрачаються при зміні власника речі, яка переходить до нового власника, маючи обтяження. Фактично діє старе правило римського права: «ніхто не може передати іншому більше прав на річ, ніж має сам».

Загальною ознакою похідного способу набуття права власності є правонаступництво, тобто перехід права власності від одних осіб до інших. Таким чином, підстава набуття права власності у одних осіб є одночасно підставою для припинення права власності у інших осіб і навпаки. Отже, важливе значення у таких випадках є визначення моменту, коли до набувача майна переходить право власності, адже з цього моменту переходить і тягар утримання власності (ст. 322, ч. 5 ст. 1268 ЦК) і ризик випадкового знищення чи пошкодження майна (ст. 323 ЦК).

Таким чином, підставою первинного способу набуття права власності є правопороджуючі юридичні факти, а для похідного – правовідносини, які виникли на підставі відповідних юридичних фактів.

Як правило, зазначені способи виникнення права власності можуть використовуватись будь-якими суб’єктами цивільного права.

Однак, окремі способи набуття права власності можуть використовуватись лише суворо визначеними суб’єктами.

Так, реквізиція, конфіскація, націоналізація можуть бути способом виникнення тільки права державної власності.

Особливим способом набуття права приватної власності громадян і юридичних осіб є приватизація державного майна, яку, перш за все, слід розглядати як підставу для припинення права державної власності.

Слід мати на увазі, що судове рішення за загальним правилом не є підставою виникнення права власності. Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Наприклад: відповідно до ст. 335 ЦК про передачу за рішенням суду у комунальну власність безхазяйної нерухомої речі в порядку, встановленому ст. 376 ЦК, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за рішенням суду.

Деякими судами зазначене враховується не завжди, у зв’язку з чим задовольняються позови про визнання права власності без законних на те підстав.

Ухвалою Верховного Суду України від 7 вересня 2011 р. задоволено частково касаційні скарги представництва з управління комунальною власністю Одеської міської ради та Одеської міської ради, скасовано рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 28 вересня 2009 р. та ухвалу апеляційного суду Одеської обл. від 9 грудня 2009 р. у справі за позовом Особи 5 до Особи 6, Особи 7, Одеської міської ради, представництва з управління комунальною власністю Одеської міської ради, Особи 8, Особи 9, Особи 10, Особи 11, Особи 12, Особи 13 про визнання права власності. Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

У квітні 2007 р. Особа 5 звернулась до суду з позовом до Особи 6 про визнання права власності на нежиле приміщення та усунення перешкод у користуванні власністю. Позивачка зазначала, що вона є власником квартири за Адресою 1. Тривалий час вона користується допоміжним нежилим приміщенням сараю площею 162,14 кв. м, що розташований за Адресою 1. Зазначене нежиле приміщення є спільною сумісною власністю власників квартир будинку за Адресою 1, які відмовились від належного їм права власності на частку в спільній сумісній власності на її користь. Посилаючись на те, що відповідач, який мешкає у квартирі за Адресою 2, чинить їй перешкоди в користуванні нежилим приміщенням сараю та що вона має право на звернення до суду з позовом про визнання права власності, яке оспорюється іншою особою, просила визнати за нею право власності на нежиле приміщення сараю і зобов’язати Особу 6 не чинити їй перешкод у користуванні спірним приміщенням.

У подальшому Особа 5 змінила заявлені позовні вимоги та, посилаючись на те, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 4 травня 2007 р. за нею визнано право власності на спірне нежиле приміщення сараю і на підставі цього судового рішення вона відчужила приміщення сараю на користь Особи 6, який відчужив його на користь Особи 14, однак рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 4 травня 2007 р. було скасоване, просила визнати за нею право власності на спірне нерухоме майно.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 28 вересня 2009 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської обл. від 9 грудня 2009 р., позовні вимоги Особи 5 задоволено. Визнано за нею право власності на нежиле прміщення сараю, що розташоване за Адресою 1.

Задовольняючи позовні вимоги Особи 5, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що Особа 5 як власник квартири за Адресою 1 є співвласником нежилого приміщення сараю, що розташований за Адресою 1, і, оскільки інші співвласники відмовились від свого права власності на вказаний сарай на користь Особи 5, за нею слід визнати право власності на спірне нерухоме майно.

Відповідно ж до свідоцтва про право власності від 7 липня 2006 р. вказане нерухоме майно належить до комунальної власності територіальної громади м. Одеси і є частиною нежилих приміщень, що розташовані за Адресою 3 (справа № 6-5802св10).

Вирішуючи питанння про правомірність набуття права власності, суди повинні враховувати положення ч. 2 ст. 328 ЦК, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає з закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність та добросовісність такого набуття.

 

Момент набуття права власності

 

Для рухомих речей ЦК (ч. 1 ст. 334, ст. 336) визначає цей момент моментом передання (вручення, отримання) та заволодіння речі. Разом з тим судам слід мати на увазі, що цей момент визначено диспозитивно, оскільки законом або договором сторін може бути встановлено й інший момент такої передачі (наприклад, сплата покупної ціни, підписання передавального акта, настання іншої умови, передбаченої договором, тощо).

У ч. 2 ст. 334 ЦК визначено поняття «передання». Ним вважається не тільки фактичне вручення майна набувачеві або перевізнику чи організації зв’язку для відправлення набувачеві, а також вручення йому коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Фактичне володіння майном набувачем на момент укладення договору про його відчуження (наприклад, під час викупу орендованого майна) прирівнюється до передачі майна.

На об’єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації, право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК виникає в момент державної реєстрації (ст. 182 ЦК), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін (наприклад, передача ключів від будинку не свідчить про набуття права власності на будинок за відсутності договору та державної реєстрації).

Для набуття набувачем права власності на майно і з іншого боку припинення права власності на цей об’єкт у відчужувача майна необхідна наявність таких складових: укладення договору (в передбачених законом – ст. 208, 209 ЦК випадках нотаріальне посвідчення або письмова форма); виконання договору та у визначених законом випадках державна реєстрація.

При цьому сторони договору вправі встановити додаткові (відкладальні або скасувальні) умови, а при переході права власності на рухомі речі – самостійно визначати момент переходу права власності.

Слід враховувати деякі особливості щодо умов набуття права власності, встановлені законом.

Зокрема, право власності на квартиру, дачу гараж або іншу будівлю чи приміщення, або їх відповідну частку члена житлово-будівельного, дачного, гаражного або іншого кооперативу виникає при повному внесенні цих пайових внесків (ст. 18 Закону № 1952-ІV, ст. 19-1 Закону України від 10 липня 2003 р. № 1087-ІУ «Про кооперацію», ст. 384 ЦК).

Відповідно до ст. 722 ЦК право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів і под.) є прийняттям дарунка.

Право власності на майно у випадку прийняття спадщини виникає з часу відкриття спадщини (ч. 5 ст. 1268 ЦК), а на нерухоме майно з моменту державної реєстрації цього майна (ст. 1299 ЦК). Звертаємо увагу, що Законом України від 4 липня 2013 р. № 402-VІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку із запровадженням державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», який набрав чинності 4 серпня 2013 р., ст. 1299 ЦК виключено.

Відповідно до ст. 115 ЦК господарське товариство є власником майна, переданого йому учасником товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу, а також майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

Якщо рухоме майно, передане як вклад до статутного (складеного) капіталу до моменту державної реєстрації юридичної особи (ч. 4 ст. 87 ЦК), то право власності цієї юридичної особи на майно виникає не раніше дати такої реєстрації.

Якщо ж рухоме майно передано як вклад до статутного (складеного) капіталу після державної реєстрації юридичної особи, то право власності цієї юридичної особи на це рухоме майно виникає з моменту передання їй майна, якщо інше не передбачено законом або учасниками юридичної особи (ст. 102 ЦК).

При передачі нерухомого майна як вклад до статутного (складеного) капіталу юридичної особи право власності на таке майно виникає з моменту державної реєстрації права за такою юридичної особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до статтей 330, 334 ЦК право власності на нерухоме майно виникає у добросовісного набувача з дня державної реєстрації, якщо відповідно до ст. 388 ЦК майно не може бути витребувано у нього.

Таким чином, за змістом ст. 330 ЦК добросовісний набувач набуває право власності на майно не лише тоді, коли набрало законної сили рішення суду про відмову в задоволенні позову про витребування майна з його володіння, а й тоді, коли попередній власник з відповідним позовом не звертався.

Аналогічним чином підлягають застосуванню положення ст. 330, частин 1, 2 ст. 334 ЦК при вирішенні спорів щодо права власності на рухоме майно (право власності на рухоме майно у добросовісного набувача виникає з моменту відплатно придбаного майна, якщо відповідно до ст. 388 ЦК це майно не може бути у нього витребувано).

 

Особливості набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва (ст. 331 ЦК)

 

Новоствореною може бути як рухома, так і нерухома річ.

Право власності на новостворену рухому річ виникає у особи, яка її виготовила (створила) в той момент, коли в результаті виготовлення чи створення з’являється об’єкт, який може кваліфікуватись як нова річ, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому йдеться про створення такого об’єкта для себе, оскільки, якщо він створюється за договором для іншої особи, він стає власністю цієї особи.

Важливе значення у зв’язку з цим має встановлення моменту, з якого річ можна визнати створеною, тобто об’єктом у розумінні ст. 179 ЦК. Для рухомих речей право власності виникає з моменту закінчення відповідної діяльності (виготовлення, збирання, переробки і под.).

Щодо моменту виникнення права власності на новостворене нерухоме майно встановлені особливості, передбачені ч. 2 ст. 331 ЦК, відповідно до якої право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту прийняття його до експлуатації (прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів регулюється Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 р. № 461). Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (систему органів державної реєстрації прав становлять центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері державної реєстрації прав, та структурні підрозділи територіальних органів Міністерства юстиції України, які забезпечують реалізацію його повноважень та є органами державної реєстрації прав – ст. 6 Закону № 1952-ІV).

Положення ч. 2 ст. 331 ЦК слід розуміти у системному зв’язку із положенням ст. 182 ЦК щодо державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, яка не передбачає ніяких винятків. Як правило, усі об’єкти нерухомого майна, зважаючи на свою специфіку, після завершення будівництва підлягають прийняттю до експлуатації та державній реєстрації.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону № 1952-ІV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Отже, моментом виникнення права власності на новостворене нерухоме майно є державна реєстрація.

Судам слід мати на увазі, що визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва (на недобудоване нерухоме майно) в судовому порядку ЦК України не передбачено. Зазначений висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 19 вересня 2011 р. за результатами розгляду заяви ТОВ «Черкасизалізобетонстрой» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 10 лютого 2011 р. в справі № 18/314 за позовом ТОВ «Черкасизалізобетонстрой» до ЗАТ «Будсоцсервіс», підрозділу примусового виконання рішень Головного управління юстиції у м. Києві про визнання права власності на майно (справа № 3-82гс11/32/14).

У первісній редакції ст. 331 ЦК в ч. 4 містилось положення, згідно з яким за заявою заінтересованої особи суд міг визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною.

Законом України від 15 грудня 2005 р. № 3201-ІV «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» ч. 4 ст. 331 виключено.

Відсутність в законі норми, яка б дозволяла в судовому порядку визнавати право власності на об’єкти незавершеного будівництва, породжує низку питань, адже спір між суб’єктами цивільних правовідносин може виникнути і до моменту державної реєстрації.

Як свідчить судова практика, суди по-різному вирішують спори, що виникають між подружжям про поділ об’єктів незавершеного будівництва; про визнання права власності на новостворене майно, яке набувається фізичними особами в порядку, встановленому Законом № 978-ІV; про визнання права власності на об’єкти незавершеного будівництва в порядку спадкування, і по-різному визначають об’єкт, щодо якого визнають право власності.

З приводу розгляду спорів про визнання права власності на об’єкти незавершеного будівництва в порядку спадкування відповідні роз'яснення надані в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 р. № 7 «Про судову практику у справах про спадкування». Якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов’язки як забудовника входять до складу спадщини, адже відповідно до ст. 1216 ЦК спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За результатами розгляду спорів між подружжям стосовно об’єктів незавершеного будівництва суди:

-         визнають право власності на частину об’єкта незавершеного будівництвом за кожним із сторін та виділяють його в натурі;

-         ухвалюють рішення не про визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва, а визнають цю нерухомість об’єктом спільної сумісної власності подружжя;

-         визнають право на частину незавершеного будівництвом будинку за кожним із сторін, без зазначення якого саме права набуває позивач та відповідач і т. д.

Відповідно до роз’яснень, викладених у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» за позовом дружини, членів сім’ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд вправі провести поділ незакінченого будівництвом будинку, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з врахуванням конкретних обставин залишити його одній із сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Судами визнається право власності на «незакінчений будівництвом об’єкт»; «на будівельні матеріали під забудівлю жилого будинку та літньої кухні, як об’єкт незавершеного будівництва»; «на будівельні матеріали, які були використані в процесі будівництва та існують у вигляді домоволодіння: житловий будинок, прибудову, тамбур, літню кухню, сарай, душову, вбиральню, огорожу, вимощення, цистерну»; «на будівельні матеріали та конструктивні елементи, з яких складається будинковолодіння»; «на майнові права на нерухомість» тощо.

У таких випадках необхідно використовувати термінологію, яку застосовує законодавець у статтях 331, 876 ЦК та Законі № 1952-ІV – «об’єкт незавершеного будівництва» або «об’єкт будівництва».

 

Перехід права власності на земельну ділянку у разі набуття права власності на розташовані на ній об’єкти нерухомості (ст. 377 ЦК, ст. 120 ЗК)

 

Слід зазначити, що протягом останніх двох десятиліть законодавцем неодноразово змінювались норми закону, що регулюють підстави та умови набуття права власності на земельну ділянку у разі відчуження розташованої на ній будівлі або споруди.

Так, при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 1 січня 2002 р., згідно з положеннями чинної до цієї дати ст. 30 ЗК (в редакції 1992 р.) до набувача від відчужувача автоматично переходило право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження, з необхідністю подальшого оформлення переходу права власності.

Відчуження об’єктів нерухомого майна в період з 1 січня 2002 р. по 20 червня 2007 р. (під час дії ст. 120 ЗК в редакції від 25 жовтня 2001 р.) не тягло автоматичного переходу права власності на земельну ділянку під будівлями і спорудами. У таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до ст. 120 ЗК 2001 р. на підставі цивільно-правових угод, а право користування – на підставі договору оренди.

До особи, яка придбавала житловий будинок, будівлю або споруду з 1 січня 2004 р. (з моменту введення в дію ЦК України), згідно зі ст. 377 ЦК, а з часу внесення змін до ст. 120 ЗК Законом України від 27 квітня 2007 р. № 997-V – і згідно зі ст. 120 ЗК, переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором; а якщо договором цього не було визначено, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування. При переході права власності на будинок або його частину за договором довічного утримання до набувача переходило право на земельну ділянку, де вони розташовані, на умовах, на яких ця ділянка належала відчужувачу. У разі переходу права власності на будівлі та споруди до кількох осіб право на земельну ділянку визначалось пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено в договорі відчуження останніх, а при переході права власності на будівлі та споруди до фізичних або юридичних осіб, які не могли мати у власності земельні ділянки, до них переходило право користування земельною ділянкою.

Нарешті, чинна редакція ст. 120 ЗК, фактично продублювавши положення ст. 377 ЦК, передбачила, що з 1 січня 2010 р. до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) (ст. 377 ЦК і ст. 120 ЗК в редакції Закону України від 5 листопада 2009 р. № 1702-VІ).

Вивчення матеріалів, що надійшли для проведення аналізу, свідчить про наявність деяких труднощів у вирішенні справ зазначеної категорії. Окремі суди застосовують закон, що не діяв на час виникнення спірних правовідносин.

Наприклад, рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської обл. від 3 листопада 2011 р. відмовлено у задоволенні позову Особи 5 до Особи 4 про визнання права власності на S частину земельної ділянки, поділ її в натурі та визнання частково недійсним державного акта про право приватної власності на землю.

Відмовляючи Особі 5 у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач ухилилася від проведення експертизи, без якої неможливо вирішити спір.

Рішенням апеляційного суду Рівненської обл. від 29 березня 2012 р. вищезазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Скасовуючи рішення місцевого суду і задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд зазначив, що, оскільки Особі 5 на праві приватної власності належить Ѕ частина житлового будинку з господарськими будівлями за Адресою 1, за нею слід визнати і право власності на Ѕ частину земельної ділянки, яка призначена для будівництва та обслуговування цього майна. При цьому апеляційний суд керувався нормами ст. 377 ЦК.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 серпня 2012 р. рішення апеляційного суду Рівненської обл. та рішення Дубенського міськрайонного суду в зазначеній справі скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Судом установлено, що сторони з 1995 р. проживали однією сім’єю. 3 листопада 1999 р. придбали у Особи 6 житловий будинок за Адресою 1. Покупцем за біржовою угодою купівлі-продажу є Особа 4. За договором купівлі-продажу від 9 листопада 2001 р. Особа 4 придбав у Особи 6 земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства, розміром 0,73 га, на яку 18 червня 2003 р. Молодавською сільською радою видано державний акт на ім’я Особи 4. Рішенням Лубенського міськрайонного суду від 19 жовтня 2006 р., яке набрало законої сили, визнано частково недійсною біржову угоду купівлі-продажу нерухомості від 3 листопада 1999 р. та визнано за Особою 5 право власності на Ѕ частину житлового будинку з господарськими будівлями за Адресою 1.

Враховуючи, що зазначені фактичні обставини мали місце у період до 1 січня 2004 р., застосування до даних правовідносин норм ст. 377 ЦК не можна визнати обґрунтованим (справа № 6-18712св12).

Вирішуючи спори про визначення розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, право власності на які при їх відчуженні перейшло до набувача без визначення в договорі права на земельну ділянку, суд повинен з'ясовувати, зокрема: чому це питання не було вирішено в договорі; можливість укладення між відчужувачем і набувачем додатка до цього договору щодо права набувача на земельну ділянку; чи не свідчить реальна можливість використання всієї земельної ділянки за цільовим призначенням саме про той розмір земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, який існував до їх відчуження.

Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил і под.

Зазначені роз'яснення надані в п. 18-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України № 2 від 19 березня 2010 р.).

Аналогічний висновок міститься в ухвалі Верховного Суду України від 28 вересня 2011 р. у справі № 6-22401св09.

Ст. 377 ЦК і ст. 120 ЗК встановлюють правило переходу права власності на земельну ділянку до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, оскільки земля і розміщені на ній об’єкти нерухомості нерозривно пов’язані між собою. Однак, зазначені норми не визначають порядок такого переходу і не є підставою для скасування державного акта про право власності на земельну ділянку.

Неприпустимим є позбавлення права власності на земельну ділянку особи, яка набула права власності у встановленому законом порядку, але не є власником житлового будинку, будівлі або споруди, що знаходиться на цій земельній ділянці, оскільки особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 321 ЦК).

 

Набуття права власності на перероблену річ (ст. 332 ЦК)

 

Ст. 332 ЦК передбачено набуття права власності на перероблену річ. Причому об’єкт, на який набувається право власності, визначено як нову річ.

Про це наголошено і в ухвалі Верховного Суду України від 28 жовтня 2009 р. за результатами розгляду справи за позовом Б. до комунального підприємства «Святошинське лісопаркове господарство», третя особа – Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, про визнання права власності на нерухоме майно.

Б. звернувся із зазначеним позовом, посилаючись на те, що за час користування квартирою, наданою йому у користування згідно з рішенням профспілкового комітету КП «Святошинське лісопаркове господарство» як працівнику, він, за погодженням відповідача, переробив її, створивши нову річ: збільшив розмір житлової площі, зробив капітальний ремонт та провів необхідні комунікації. Просив визнати за ним право власності на новостворене майно, розташоване за адресою: м. Київ, вул. В., 85, яке складається з квартири № 1, підвалу, ½ сараю та господарського блоку і зобов’язати БТІ зареєструвати за ним право власності на зазначене майно.

Скасовуючи рішення апеляційного суду міста Києва від 4 березня 2009 р., яким скасовано рішення Оболонського районного суду м. Києва від 23 грудня 2008 р. про відмову у задоволенні позову, та ухвалено рішення, яким позов задоволено, і залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, Верховний Суд України в мотивувальній частині ухвали зазначив: «Ст. 332 ЦК регулюється питання набуття права власності на перероблену річ. Об’єкт, на який набувається право власності в результаті переробки, визнається новою річчю. Виникнення права власності на нову річ (новостворене нерухоме майно) урегульовано ч. 2 ст. 331 ЦК, в якій зазначено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будівлі, споруди) виникає у момент завершення будівництва даного об’єкта. У разі, якщо законом або договором передбачено, що право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його до експлуатації або державної реєстрації, то право власності на дане майно виникає з моменту прийняття до експлуатації або державної реєстрації» (справа № 6-11500св09).

І хоча у визначенні поняття «переробки», що міститься у ч. 1 ст. 332 ЦК і не йдеться, що такий термін застосовується лише до створення особою нової речі із чужих матеріалів, все ж із змісту цієї статті випливає, що її дія поширюється саме на відносини щодо створення особою нової речі із чужих матеріалів.

За загальним правилом самочинна переробка чужої речі, а також створення із чужих матеріалів нової речі, не тягне виникнення у особи, що переробила річ або створила із чужого матеріалу нову річ, права власності на нову річ. Власником нової речі (на відміну від норми ч. 1 ст. 331 ЦК) згідно з ч. 2 ст. 332 ЦК стає власник речі, що була перероблена (власник матеріалів) за бажанням останнього.

Виняток із загального правила містяться у ч. 4 ст. 332 ЦК, які передбачають набуття права власності особою, що переробила річ (створила нову річ із чужих матеріалів навіть без згоди власника матеріалів) у випадку, коли вартість переробки створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалів, що були перероблені з метою створення цієї речі.

Закон не дає визначення поняття «істотного перевищення вартості», тому зазначену обставину повинен встановити суд. Така «істотність» повинна визначатись судом, виходячи із співвідношення вартості переробки, вартості матеріалів та вартості нової речі і з урахуванням  принципів справедливості, розумності і добросовісності.

Виходячи з аналізу норм частин 3, 4 ст. 332, ч. 3 ст. 386 ЦК слід зробити висновок, що у разі переходу права власності на створену або перероблену річ до особи, яка створила (переробила) річ із чужих матеріалів, ця особа повинна відшкодувати власнику матеріалів моральну і майнову шкоду.

Слід зазначити, що практика задоволення позовів про визнання права власності на переобладнані чи переплановані квартири, інші приміщення, добудовані будинки є досить поширеною. Задовольняючи такі позови, суди фактично виконують функції, які належать до компетенції органів місцевого самоврядування, узаконюють самовільні переобладнання або самочинно збудоване нерухоме майно.

Наприклад, рішенням Рівненського міського суду від 15 лютого 2010 р. у справі № 2-4470/09 визнано право власності на самочинно реконструйовану п’ятикімнатну квартиру з влаштуванням мансардного поверху в покрівлі багатоквартирного будинку.

Відповідно до ст. 319 ЦК власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Нормою ст. 383 ЦК встановлено, що власник житлового будинку, квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

Згідно зі ст. 152 ЖК переобладнання і перепланування жилого будинку (квартири), що належить громадянинові на праві приватної власності, провадяться з дозволу виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів.

Правилами користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків, затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 р. № 572 передбачено, що власники, наймачі (орендарі) приміщень житлових будинків мають право на переобладнання і перепланування житлових і підсобних приміщень, балконів і лоджій за відповідними проектами без обмеження інтересів інших громадян, які проживать у будинку, з дозволу власника будинку (квартири) та органу місцевого самоврядування, що видається в установленому порядку (п. 4).

Визначення термінів «переобладнання» і «перепланування» міститься в Правилах утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2005 р. № 76, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25 серпня 2005 р. № 927/11207. Зазначеними Правилами також встановлено, що переобладнання і перепланування жилих будинків, жилих і нежилих у будинках приміщень дозволяється робити після одержання дозволу виконавчого комітету місцевої ради.

Разом з тим слід враховувати, що нормативними правовими актами визначено переобладнання, які не належать до самочинного будівництва і відповідно не вимагають дозволу на їх проведення.

Так, згідно з п. 3.2 розділу 3 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об’єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Держбуду України 24 травня 2001 р. № 127, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 10 липня 2001 р. за № 582/5773, не є самочинним будівництвом, зокрема:

для будинків садибного типу, дачних та садових будинків: зведення на земельній ділянці тимчасових будівель та споруд (незалежно від наявності фундаменту), погребів, веранд, тамбурів, бань, хлівів, гаражів, літніх кухонь та ін.;

для квартир багатоквартирних житлових будинків, гуртожитків: перепланування, пов’язані зі збільшенням житлової або підсобної площі за рахунок демонтажу або влаштування перегородок без порушення капітальних несучих стін, несучих конструкцій, опор, балок за рахунок площ коридорів та допоміжних приміщень, влаштування чи закриття дверних (віконних) прорізів у внутрішніх некапітальних стінах, демонтування або влаштування перегородок між приміщеннями кухні і житлової кімнати тощо.

Отже, для переобладнання, перепланування, перебудови чи добудови належного на праві власності нерухомого майна, крім переобладнань, які не вважаються самочинним будівництвом, його власнику достатньо попередньо звернутися до органу місцевого самоврядування за одержанням дозволу на проведення конкретних робіт і у випадку отримання відмови оскаржити її до суду.

Суди не повинні заміняти органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування щодо здійснення ними повноважень, встановлених Конституцією та законами України.

За результатами вивчення цивільних справ про визнання права власності також встановлено, що судами визнається право власності на складові частини нерухомого майна (прибудову, балкон, терасу тощо), як на окремі об’єкти права власності, що суперечить вимогам статей 179, 183, 186, 187, 188 ЦК.

Наприклад, рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 3 червня 2009 р. задоволено позов громадян Н. до Виконавчого комітету Жовтневої районної у м. Дніпропетровську ради, Дніпропетровської міської ради, Виконкому Дніпропетровської міської ради, Державної інспекції архітектурно-будівельного контролю Дніпропетровської міської ради, третя особа – Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради. Визнано за громадянами Н. право власності на новостворене нерухоме майно – житлову прибудову АІІІ-2 загальною площею 114,6 кв. м та житловою площею 52,1 кв. м до квартири № будинку № по вул. А. у м. Дніпропетровську. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської обл. від 19 січня 2010 р. вищезазначене рішення суду першої інстанції скасовано у зв’язку з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. У позові громадянам Н. відмовлено (справа № 22ц-374/2010).

При розгляді позовів про визнання права власності на добудову чи прибудову до будинку, споруди, що зроблені безпосередньо на земельній ділянці, судам необхідно керуватися нормою ст. 376 ЦК щодо здійснення самочинного будівництва.

Так, в ході розгляду справи за позовом Особи 5 до Особи 6, Особи 7, Особи 8, треті особи: Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради, Львівська міська рада, про знесення самочинно збудованих прибудови та надбудови, приведення будинку до попереднього стану, відшкодування моральної шкоди і за позовом Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради до Особи 6, Особи 7, Особи 8 про зобов’язання демонтувати самочинно збудовану добудову, приведення квартир до попереднього стану судом встановлено, що Особа 6, Особа 7, Особа 8, Особа 9 є власниками квартир за Адресою 2. Без дозволу на будівництво, дозволу архітектурно-будівельного контролю на проведення будівельних робіт, належним чином погодженої документації та на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, Особа 6, Особа 7, Особа 8 здійснили прибудову і надбудову до жилого будинку за Адресою 1, чим порушують права мешканця сусідньої квартири – Особи 5.

З’ясувавши зазначені обставини, ґрунтуючись на зібраних доказах та керуючись ст. 376 ЦК, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради. Із зазначеним рішенням погодився й апеляційний суд.

Ухвалою Верховного Суду України від 25 травня 2011 р. ухвалені в частині задоволення позовних вимог Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради судові рішення також залишені без змін (справа № 6-16487св10).

 

Набуття права власності за договором (ст. 334 ЦК)

 

За загальним правилом право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 334 ЦК).

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним (ч. 3 ст. 334 ЦК).

Нотаріальне посвідчення правочинів, що вчиняються у письмовій формі, є обов’язковим лише у випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 209 ЦК).

Зокрема, обов’язкове нотаріальне посвідчення, встановлене стосовно договорів про виділ частки із нерухомого майна, що є у спільній частковій або сумісній власності (ч. 3 ст. 364, ч. 3 ст. 370 ЦК); договорів про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій або сумісній власності (ч. 3 ст. 367, ч. 4 ст. 372 ЦК); договорів застави нерухомого майна (ч. 1 ст. 577 ЦК) та космічних об’єктів (ст. 13 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХІІ «Про заставу»), договорів купівлі-продажу майна державних підприємств (ч. 4 ст. 27 Закону України від 4 березня 1992 р. № 2163-ХІІ «Про приватизацію державного майна»); договорів довічного утримання (ч. 1 ст. 745 ЦК) і т. д.

Згідно з ч. 4 ст. 334 ЦК (в редакції Закону України від 11 лютого 2010 р. № 1878-VІ «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та інших законодавчих актів України» (далі – Закон №1878-VІ) права на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, виникають з дати такої реєстрації відповідно до закону. Державна ж реєстрація правочинів щодо нерухомості з 1 січня 2013 р. зазначеним законом скасована.

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним (ст. 220 ЦК).

Відповідно до роз’яснень, наданих Верховним Судом України в постанові Пленуму № 9 від 6 листопада 2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін (п. 13).

Незважаючи на це, суди на підставі ст. 220 ЦК визнавали право власності на об’єкти нерухомого майна, щодо яких закон до 1 січня 2013 р. передбачав як нотаріальну форму договору, так і державну реєстрацію.

Так, у справі № 2-298/11 за позовом М. до Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Батьківщина» про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна (приміщення телятника) та визнання права власності на це майно рішенням Ківерцівського районного суду Волинської обл. від 12 квітня 2011 р. позов задоволено.

Задовольняючи позов і визнаючи дійсним договір купівлі-продажу телятника, суд виходив з того, що відповідно до договору купівлі-продажу вказаного нерухомого майна позивач сплатив відповідачу кошти за цю будівлю і за актом приймання-передачі прийняв це нерухоме майно від попереднього власника, однак останній ухиляється від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу зазначеного майна, умови якого позивачем виконані, хоча з матеріалів справи вбачається присутність представника відповідача в судовому засіданні та визнання ним заявленого позову.

Суди повинні мати на увазі, що правила ст. 334 ЦК відповідно до ст. 8 ЦК слід застосовувати і у визначенні моменту виникнення речових прав на підставі цивільно-правових договорів про передання майна у володіння або користування, якщо договір не передбачає передання права власності на це майно.

 

Набуття права власності за результатами прилюдних торгів

 

Одним із способів набуття права власності є придбання майна з прилюдних торгів.

Існуюча судова практика з цього питання є досить суперечливою у зв’язку з недостатнім законодавчим регулюванням. Закон про порядок продажу майна з прилюдних торгів до цього часу відсутній, а норми, що містяться в ЦК, лише частково торкаються суті прилюдних торгів.

Так, ст. 650 ЦК закріплює такий спосіб реалізації майна, як укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах та відсилає до інших нормативних актів, якими повинні встановлюватись особливості укладення цих договорів. До цього зводиться і норма ч. 4 ст. 656 ЦК, згідно з якою до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу, або це не випливає з їхньої суті.

Порядок реалізації майна, на яке звернено стягнення, частково врегульовано Законом України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 606-ХІV) та Інструкцією про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 р. № 74/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 р. за № 865/4158 (далі – Інструкція № 74/5), якими встановлені умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку. Однак, правила проведення прилюдних торгів цей Закон та Інструкція не визначають і відсилають до інших нормативно-правових актів (ст. 62 і пункти 5.11, 5.12 відповідно).

Отже нормативними актами, які безпосередньо регулюють ці питання, є:

- Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 р. № 1448 (далі – Положення);

- Тимчасове положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. № 68/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 р. за № 745/4038 (далі – Тимчасове положення);

- Порядок реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 15 липня 1999 р. № 42/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19 липня 1999 р. за № 480/3773 (далі – Порядок).

Порядок оформлення придбання нерухомого майна з прилюдних торгів встановлено Законом України від 2 вересня 1993 р. № 3425-ХІІ «Про нотаріат» (ст. 72) та Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 р. № 296/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 р. за № 282/20595 (далі – Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України) (глави 12, 13).

В судовому порядку прилюдні торги, як правило, оспорюються у випадках:

- визнання недійсним договору застави чи іпотеки;

- визнання недійсним виконавчого напису нотаріуса про стягнення заборгованості;

- скасування рішення суду, на підставі якого проведено стягнення;

- порушення встановленого порядку реалізації майна на прилюдних торгах;

- порушень, допущених державним виконавцем при здійсненні своїх повноважень.

На практиці при вирішенні справ зазначеної категорії у зв’язку з існуючими прогалинами в законодавстві виникають питання: чи є відносини з приводу реалізації майна з прилюдних торгів договірними відносинами, чи можна визнавати прилюдні торги недійсними, з якого моменту набувач майна з прилюдних торгів стає його власником, чи може бути витребуване таке майно від набувача.

Відповідно до Тимчасового положення та Порядку прилюдні торги (аукціон) – це продаж майна, за результатами якого власником майна, на яке згідно із законодавством звернено стягнення і яке підлягає примусовій реалізації, стає покупець, який у ході торгів запропонував за нього найвищу ціну (відповідно пункти 1.1., 2.2. і пункти 2.1., 2.3.). Отже, прилюдні торги є процедурою (дією), яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, а саме припинення у однієї особи права власності на певне майно та, відповідно, виникнення такого права у іншої особи.

Проведенню прилюдних торгів (аукціону) передує спеціально визначена процедура підготовки: опублікування інформаційного повідомлення певного змісту про майно, що підлягає реалізації; направлення письмового повідомлення державному виконавцю, стягувачу (заставодержателю) та боржнику (заставодавцю) про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну (початкову вартість) реалізації майна або надання можливості попередньо ознайомитися з аукціонним майном усім фізичним і юридичним особам, які бажають брати участь в аукціоні (розділ 3 Тимчасового положення; пункти 4, 5 Положення; пункти 3.6., 3.7. Порядку).

З аналізу законодавства вбачається висновок, що відносини, які виникають з приводу придбання майна на аукціоні (з прилюдних торгів), є договірними відносинами з купівлі-продажу з певною специфікою, визначеною законом. При цьому право продажу товару належить не власникові, а іншій, встановленій законом особі, з метою захисту як приватних, так і публічних інтересів, тобто інтересів держави у здійсненні, дотриманні і контролюванні процесу реалізації майна боржника на законних підставах в результаті звернення стягнення на його майно.

Враховуючи, що відчуження майна з прилюдних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватись недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені частинами 1-3 та 6 ст. 203 ЦК (ч. 1 ст. 215 ЦК). Такий висновок зроблений Верховним Судом України у справі № 6-116цс12.

Також в постанові від 24 жовтня 2012 р. за результатами розгляду зазначеної справи висловлено таку правову позицію:

Оскільки, виходячи зі змісту ч. 1 ст. 215 ЦК, підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його укладення, тобто безпосередньо за результатами прилюдних торгів, то підставами для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених саме Тимчасовим положенням.

Що стосується порушень, припущених державним виконавцем у здійсненні своїх повноважень, передбачених Законом № 606-ХІV, до призначення прилюдних торгів, у тому числі щодо відкриття виконавчого провадження, накладення арешту на майно, визначення вартості чи оцінки майна тощо, то такі дії (бездіяльність) державного виконавця підлягають оскарженню в порядку, передбаченому цим Законом (зокрема, ч. 7 ст. 24, ч. 4 ст. 26, ч. 3 ст. 32, ч. 3 ст. 36, ч. 2 ст. 57, статей 55, 85 Закону).

Отже, дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними.

За загальним правилом наслідком недійсності правочину є застосування до сторін двосторонньої реституції. Однак, слід враховувати, що боржник не є стороною в таких правовідносинах, а отже і застосування щодо нього норми абзацу 2 ч. 1 ст. 216 ЦК неможливе.

Стосовно віндикації ч. 2 ст. 388 ЦК гарантує особам, які придбали майно у порядку, встановленому для виконання судових рішень, захист їх прав від можливого витребування від них майна. А щодо майна, проданого з прилюдних торгів на підставі виконавчого напису нотаріуса, то арештоване державним виконавцем майно, а також майно, яке є предметом застави (іпотеки), не є таким, що вибуло з володіння боржника поза його волею.

Має значення і визначення моменту переходу права власності на майно, яке реалізується з прилюдних торгів, причому не лише для боржника (заставодавця) і покупця – переможця прилюдних торгів, а й для третіх осіб, оскільки від цього залежать певні юридичні наслідки, зокрема ризик випадкової втрати чи пошкодження майна, можливість звернення стягнення на це майно кредиторами, виникнення у покупця реальної можливості здійснювати правомочності власності: володіння, користування, розпорядження.

Зокрема, в деяких випадках суди вважали, що власником набутого з прилюдних торгів майна покупець стає з дня публічного продажу (визначення його переможцем торгів).

Як правило, передача речі – це двостороннє волевиявлення, спрямоване на передачу права власності від власника до набувача. Однак, як зазначалось вище, у разі проведення відчуження майна з прилюдних торгів у порядку виконавчого провадження – власник майна не є їх організатором і не виступає продавцем, оскільки його майно відчужується примусово.

Більш того, згідно з Положенням, Тимчасовим положенням і Порядком договір купівлі-продажу не укладається (крім укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки за результатами земельних торгів, які проводяться у формі аукціону – статті 135, 137 ЗК). Діюче законодавство передбачає певний порядок оформлення результатів прилюдних торгів, а саме: складання державним виконавцем або організатором аукціону акта про проведені прилюдні торги (аукціон), затвердження його начальником відповідного органу державної виконавчої служби або судом, який прийняв рішення про звернення стягнення на заставлене майно, або нотаріусом, що вчинив виконавчий напис. На підставі зазначеного акта нотаріус видає переможцю свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів. Підставою для вчинення цієї нотаріальної дії є звернення до нотаріуса набувача майна та подання документів, які безспірно підтверджують факт набуття права власності на це майно внаслідок проведення прилюдних торів (аукціону). Видача свідоцтва є посвідченням факту про належність переможцю на праві власності майна, яке придбане з прилюдних торгів (аукціону).

Свідоцтво, видане на нерухоме майно, відповідно до ст. 182 ЦК та Закону № 1952-ІV, підлягає державній реєстрації.

Також, відповідно до ч. 26 ст. 137 ЗК, право на земельну ділянку, набуте за результатами проведення торгів, підлягає державній реєстрації в порядку, визначеному законом.

Отже, на підставі зазначених законодавчих норм, моментом виникнення права власності для нерухомого майна, придбаного з прилюдних торгів (аукціону), є момент реєстрації прав на нього.

Стосовно моменту переходу до покупця права власності на рухоме майно слід акцентувати увагу, що відповідно до п. 7.1. Порядку, яким врегульовано реалізацію арештованого рухомого майна, право власності на майно переходить до переможця аукціону після повного розрахунку за придбане майно.

Слід наголосити, що майно, на яке звернено стягнення і яке підлягає примусовій реалізації знаходиться лише під контролем державного виконавця, а боржник зберігає право власності на нього до моменту переходу права власності на нього до переможця.

Відповідальність за зберігання рухомого аукціонного майна з моменту його приймання на аукціон і до видачі оплаченого майна переможцю несе організатор аукціону (п. 9.1. Порядку).

Щодо того, хто несе ризик пошкодження чи втрати нерухомого майна, в Тимчасовому положенні не зазначено, але згідно з п. 20 Положення відповідальність за збереження придбаного на аукціоні заставленого майна несе сторона, у якої згідно з договором застави майно знаходиться у володінні.

Враховуючи, що перенесення ризику випадкового знищення та пошкодження майна на невласників можливе лише у випадках, що прямо передбачені договором або законом (ст. 323 ЦК), відповідальність за збереження нерухомого майна несе особа, що правомірно на конкретний момент володіє цим майном.

Отже, у підсумку можна констатувати, що, оскільки набуття права власності шляхом придбання майна з прилюдних торгів має певну специфіку в залежності від предмета торгів і сфери їх проведення, то у кожному конкретному випадку необхідно враховувати правила, встановлені спеціальними нормативними актами.

 

Набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК)

 

Відповідно до ст. 335 ЦК безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.

До 1 липня 1990 р. (набрання чинності Законом СРСР від 6 березня 1990 р. № 1305-1 «Про власність в СРСР») за загальним правилом безхазяйна річ надходила у власність держави.

Діюча норма ЦК визначає різний порядок виникнення права власності на рухомі і нерухомі речі.

Так, безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Відповідно до п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1878-VІ до 1 січня 2013 р. облік безхазяйного нерухомого майна проводився реєстраторами бюро технічної інвентаризації, створеними до набрання чинності цим Законом та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

Як правило, суди вирішують справи про набуття права власності на безхазяйну річ у відповідності до закону.

Однак, трапляються випадки, коли процедура набуття права власності на нерухоме майно як безхазяйне застосовується до відумерлої спадщини (ст. 1277 ЦК).

Наприклад, рішенням Совєтського районного суду Автономної Республіки Крим від 31 травня 2011 р. у справі № 2-о-87/11 на підставі частин 1, 2 ст. 335 ЦК задоволено заяву Совєтської селищної ради АРК про передачу безхазяйної нерухомої речі (приватизованої квартири, власник якої помер) у власність територіальної громади.

Застосовуючи до відумерлої спадщини норми ст. 335 ЦК, суд порушує норми як матеріального, так і процесуального права.

По-перше, ч. 4 ст. 1277 ЦК передбачено, що територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов’язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до ст. 1231 цього Кодексу.

А по-друге, розгляд зазначених категорій справ регулюється різними главами ЦПК і закон передбачає різне визначення підсудності зазначених справ: про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність заява подається до суду за місцезнаходженням цієї речі, а про визнання спадщини відумерлої – за місцем відкриття спадщини.

 

Набувальна давність (ст. 344 ЦК)

 

ЦК України розглядає набувальну давність як спосіб набуття права власності.

Набувальна давність поширюється на випадки фактичного безпідставного володіння чужим майном за певних умов.

Для набуття права власності на майно за набувальною давністю згідно з правилами ст. 344 ЦК, по-перше, необхідно, щоб заволодіння майном було добросовісним, тобто особа при заволодінні майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Разом з тим факт обізнаності особи про те, що вона не є власником речі, не виключає добросовісності володіння за умови, що заволодіння майном не відбулося з порушенням норм права (викраденння, шахрайство).

По-друге, таке володіння повинно бути відкритим, тобто очевидним для всіх інших осіб, при цьому володілець має ставитись до цього майна, як до свого власного (експлуатувати, вживати необхідні заходи для утримання майна в належному стані тощо). Приховування володільцем свого володіння майном є порушенням цієї вимоги.

І по-третє, володіння майном повинно бути безперервним протягом встановлених законом строків (відповідно до ч. 2 ст. 344 ЦК особа, яка володіє майном, до часу свого фактичного володіння може приєднати час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є).

Цей строк відповідно до ст. 344 ЦК для нерухомого майна встановлений тривалістю десять років, для рухомого майна – п'ять років.

Інші строки за набувальною давністю встановлені на випадки, коли особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, але після закінчення строку договору власник не пред’явив вимоги про повернення майна. У цьому випадку право власності за набувальною давністю виникає через 15 років на нерухоме майно та через 5 років на рухоме (ч. 3 ст. 344 ЦК). Цей строк обраховується з дня спливу позовної давності, протягом якої власник мав право витребувати своє майно.

Перерви у володінні таким майном (ч. 3 ст. 344 ЦК) не впливають на перебіг строків набувальної давності, якщо володілець протягом одного року пред’явить вимоги про повернення майна або фактично поверне своє майно.

За загальним правилом право власності за набувальною давністю виникає з моменту спливу строків, зазначених у частинах 1, 3 ст. 344 ЦК.

Слід зазначити, що оскільки можливість набуття права власності за набувальною давністю безпосередньо пов’язана зі спливом позовної давності, то ця норма не може бути застосована до вимог, на які позовна давність не поширюється (ст. 268 ЦК).

Не підлягає застосуванню ця норма і у випадках передачі власником майна у володіння за договором, який передбачає автоматичне його продовження, оскільки в такому випадку відсутній критерій «заволодіння майном».

Але сам по собі сплив строку набувальної давності не є достатньою підставою для набуття володільцем права власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби та цінні папери.

Аналіз ст. 344 ЦК у сукупності, зокрема, з нормами ч. 3 ст. 335, ч. 3 ст. 1157 ЦК, дає підстави для висновку, що законодавець лише приблизно визначив коло об’єктів набувальної давності, вказавши на можливість набуття рухомих і нерухомих речей, включаючи земельні ділянки, транспортні засоби і цінні папери, та не зазначивши винятки.

Однак, виходячи із загальних правил, можна зробити висновок, що набувальна давність не застосовується до об’єктів, виключених із цивільного обігу (ст. 178 ЦК), або до таких об’єктів, стосовно яких не може бути встановлене право власності як абсолютне речове право (майнові права, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація і под.).

Окремі групи об’єктів набувальної давності мають особливий статус: нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери.

Так, закон передбачає, що право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду (ч. 4 ст. 344 ЦК), тобто для набуття права власності на ці об’єкти володілець повинен звернутись до суду. Набрання рішенням суду законної сили є підставою для виникнення права власності на зазначені види майна, крім нерухомого, право власності на яке підлягає державній реєстрації. На цей вид майна право власності за набувальною давністю виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Відповідно до пунктів 1, 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК при розгляді справ про набуття права власності за набувальною давністю правила ст. 344 ЦК поширюються на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом. Оскільки ЦК України набрав чинності з 1 січня 2004 р., то набувальна давність може застосовуватись для набуття права власності на майно, володіння яким почалося не раніше 1 січня 2001 р. Тобто, набувальна давність щодо об’єктів нерухомості могла застосовуватись лише після 1 січня 2011 р., а щодо рухомого майна – після 1 січня 2006 р.

Така правова позиція міститься і в ухвалі Верховного Суду України від 20 лютого 2008 р. у справі № 6-27245св07 за позовом Б. до П., треті особи: Б., К., комунальне підприємство з утримання житлового господарства Шевченківського району м. Києва про визнання права власності на 1/2 частину жилого будинку, встановлення земельного сервітуту.

Розглядаючи справу, Верховний Суд України зробив категоричний висновок – визнання судом права власності за набувальною давністю не може мати місце раніше 1 січня 2011 р. (щодо нерухомого майна). А отже заявлені до настання цієї дати позови задоволенню не підлягають.

З урахуванням зазначеної позиції слід зауважити, що якщо строк давністного володіння почався раніше 1 січня 2001 р., то в строк, який дає право на набуття права власності за набувальною давністю, зараховується лише строк після 1 січня 2001 р. У той же час, якщо строк давністного володіння почався після цієї дати – 1 січня 2001 р., то в строк набувальної давності цей період зараховується повністю.

Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 344 ЦК набуття права на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом і має свою специфіку. Таким законом є ЗК (ст. 119).

Відповідно до вказаної норми ЗК (в редакції від 3 березня 2011 р.) громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, тобто відповідно до ст. 118 ЗК (у власність) і ст. 123 ЗК, Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-ХІV «Про оренду землі» – (в оренду).

Аналіз цих правових норм дає підстави для висновку про те, що конструкція ст. 119 ЗК значно відрізняється від конструкції ст. 344 ЦК та не передбачає жодних переваг для осіб, зазначеним у ч. 1 цієї статті, оскільки навіть дотримання всіх умов набувальної давності не приводить до виникнення права власності на землю та фактично відсилає до загального порядку надання земельних ділянок у власність або в користування (статті 118, 123 ЗК), що позбавляє змісту інститут «набувальної давності». Ця норма надає таким особам лише право звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування і не передбачає обов’язкової передачі земельної ділянки у власність чи користування таким особам при дотриманні передбаченої законом процедури звернення та подання необхідних документів.

Про наявність проблем при застосуванні зазначених правових норм свідчить і судова практика.

Так, ухвалою Верховного Суду України від 21 листопада 2007 р. у справі № 6-1991кс05 скасовано рішення Іршавського районного суду Закарпатської обл. від 24 березня 2004 р., яким задоволено позов Г., У.В., У.С., У.М. до Іршавської міської ради щодо передачі у приватну власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, зобов’язання Іршавського міського голови оформити та видати позивачам свідоцтва про право власності на ці ділянки і ухвалу апеляційного суду Закарпатської обл. від 3 листопада 2004 р., якою рішення суду першої інстанції залишено без змін.

В ухвалі Верховного Суду України зазначено таке.

Задовольняючи позовні вимоги позивачів в частині передачі у приватну власність для ведення особистого селянського господарства земельних ділянок, суд першої інстанції виходив з того, що позивачі з 1987 р. користуються спірними земельними ділянками і сплачують податки  за користування ними.

Проте погодитись з рішенням суду не можна.

Відповідно до ст. 119 ЗК громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.

Передача у власність земельних ділянок здійснюється на підставі технічних документів та матеріалів, які підтверджують розмір цих земельних ділянок.

Позивачами не надано суду доказів, які б підтверджували, що вони протягом 15 років користуються земельними ділянками в розмірах: Г. – 7 246 кв. м, У.В. – 5 646 кв. м, У.М. – 5 175 кв. м, У.С. – 4 628 кв. м в урочищі «Урстова гора» в м. Іршава.

Згідно зі ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Позивачі стали користуватися спірними земельними ділянками ще до введення в дію Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р., який набрав чинності з 1 січня 2002 р. і передбачив набуття права власності за набувальною давністю (ст. 119 ЗК).

Тому не можна погодитись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позову про надання земельної ділянки у власність з посиланням на ст. 119 ЗК України, оскільки правовідносини виникли до введення в дію Земельного кодексу України.

Не можна погодитись і з рішенням суду першої інстанції в частині зобов’язання Іршавського міського голови оформити та видати позивачам свідоцтва про право власності на спірні земельні ділянки.

Відповідно до п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

 Ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні та делеговані повноваження, зокрема: реєстрація суб’єктів права власності на землю, реєстрація права користування землею і договорів на оренду землі, видача документів, що посвідчують право власності і право користування землею.

Ст. 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено коло повноважень  міського голови, з якого убачається, що до компетенції міського голови оформлення і видача свідоцтв про право власності на земельну ділянку не входить. Тобто суд першої інстанції безпідставно зобов’язав міського голову вчиняти дії, які належать до компетенції міської ради.

Як правило, суди обґрунтовано відмовляють в задоволенні позовів про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю (давністю користування).

Наприклад, рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 18 січня 2012 р. відмовлено в задоволенні позову М. до Тернопільської міської ради про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю.

 М. звернувся до суду, мотивуючи свої вимоги тим, що оскільки з 1969 р. Тернопільська міська рада не пред'являла позову про повернення ним земельної ділянки розміром 108 кв. м, якою він відкрито користувався та оплачував податок за користування земельною ділянкою, то він має право на набуття у власність всієї земельної ділянки площею 658,0 кв. м (наданої в установленому порядку – розміром 550 кв. м, та 108 кв. м лишків) за набувальною давністю.

При вирішенні спору суд виходив з того, що умова користування земельною ділянкою  протягом 15 років не є безпосередньою та єдиною підставою для виникнення в особи права власності на земельну ділянку за набувальною давністю. Набувальна давність користування земельною ділянкою згідно зі ст. 119 ЗК є підставою для звернення до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з відповідним клопотанням щодо оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку.

Враховуючи, що позивач з відповідним клопотанням щодо оформлення правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку не звертався, а рішенням Тернопільської міської ради від 14 квітня 2005 р. спірну ділянку М. попередньо було надано в оренду, суд відмовив у позові. З таким висновком погодилась колегія суддів апеляційного суду.

Однак, трапляються випадки, коли окремі суди помилково визнають право власності за набувальною давністю на земельні ділянки. Наприклад, рішення Вишгородського районного суду Київської обл. від 19 травня 2008 р. у справі № 2-1835/2008 р., рішення Вільнянського районного суду Запорізької обл. від 4 лютого 2011 р. у справі № 2-0805-326/2011.

Аналізуючи поняття «добросовісності володіння» як ознаки набувальної давності за ст. 344 ЦК, слід відзначити складність розуміння судами добросовісності у контексті цієї норми.

Матеріали судової практики свідчать, що у більшості випадків підставою для відмови у позовах набувачів майна за правом набувальної давності є відсутність добровісності володіння.

При цьому суди виходили з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб’єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов’язків. При вирішенні спорів суди враховували факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна, тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений в тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Окремі суди відстоюють позицію, що добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

Проте, є й інші позиції з посиланням на зміст ч. 1 ст. 344 ЦК.

Так, на думку деяких судів, слід враховувати, що в конструкції цієї норми поняття «добросовісність» безпосередньо пов’язане з поняттям «заволоділа», тобто заволодіння не повинно бути неправомірним (здійснене шляхом викрадення, грабунку, шахрайства тощо), але оскільки у нормі ст. 344 ЦК не застосовується поняття «правомірно», зміст якого викладено у ч. 2 ст. 328 ЦК, то ця норма поширюється і на випадки заволодіння особою чужим майном, коли вона апріорі знає або допускає, що вона без належних правових підстав (зокрема оренда, найм) володіє чужим майном і повинна бути готова, що таке майно може бути витребуване власником. Однак, сплив позовної давності, встановлений цією нормою, є підставою для відмови власнику у задоволенні його вимог, що в свою чергу є підставою (за доведеності умов давності володіння) для набуття права власності на це майно у незаконного (безтитульного) володільця.

Таким чином, оскільки розходження в розумінні поняття «добросовісність» при застосуванні ст. 344 ЦК спричиняє певні труднощі, це питання потребує роз’яснення.

При цьому слід звернути увагу на те, що добросовісність у контексті набувальної давності в деякій мірі відрізняється від загальних правил добросовісності, яка згідно із загальними положеннями ЦК (ст. 3, ч. 5 ст. 12 ЦК) розглядається як принцип цивільного права і як презумпція поведінки особи. За змістом цих положень доказувати добросовісність давнісного володільця немає потреби, оскільки добросовісність і розумність його поведінки презюмується, якщо інше не встановлено судом (ч. 5 ст. 12 ЦК).

Однак, видається, що такий погляд на добросовісність суперечить суті набувальної давності.

Як і при віндикації, при набувальній давності тягар доказування добросовісності лягає на зацікавлену сторону, у першому випадку на відповідача, в другому – на позивача.

До того ж застосування до набувальної давності презумпції добросовісності не відповідає буквальному змісту ст. 344 ЦК, оскільки в силу ч. 5  ст. 12 ЦК презумпція добросовісності діє тоді, коли законом встановлені правові наслідки недобросовісного здійснення особою свого права (частини 1, 3 ст. 388 ЦК), в той час як ст. 344 ЦК указує на правомірні дії добросовісного заволодіння чужим майном.

На практиці виникає питання, чи потребує доказування факт добросовісного володіння за ст. 344 ЦК у тому випадку, коли існує судове рішення про відмову особі, яка вважає себе власником майна, в позові про витребування майна (ст. 388 ЦК).

У даному випадку судам слід мати на увазі, що значення мають підстави відмови в позові. Якщо підставою для відмови є недоведеність особою права власності на це майно або сплив позовної давності, то добросовісність давнісного володіння цим майном підлягає доказуванню на загальних підставах.

У випадку, коли суд відмовляє у задоволенні віндикаційного позову з підстав неможливості витребування майна від добросовісного володільця, то встановлений таким чином факт добросовісності володіння повторному доказуванню не підлягає.

Таким чином, виходячи зі змісту ст. 344 ЦК, обставинами, які мають значення для справи і які повинен довести позивач, є таке:

-         майно може бути об’єктом набувальної давності;

-         добросовісність володіння;

-         відкритість володіння;

-         давність володіння та його безперервність;

-         відсутність інших осіб, які претендують на це майно;

-         відсутність титулу (підстави) у позивача для володіння майном та набуття права власності.

Позивачем у справах про набуття права власності за набувальною давністю є володілець чужого майна.

Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або особа, яка вважає себе власником майна.

Слід зазначити, що відповідачем у більшості справ зазначається орган місцевого самоврядування навіть тоді, коли із матеріалів справ вбачається, що фактично майно належить іншій особі та саме вона має бути відповідачем за таким позовом.

У жовтні 2011 р. С. звернулась до Димитровського міського суду Донецької обл. з позовом до Димитровської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю – квартиру, яка належала на праві приватної власності Г. 28 червня 1999 р. Г. померла, залишивши за заповітом все належне їй майно онуці М. Позивач мала намір придбати у М. цю квартиру після одержання спадкоємицею свідоцтва про право на спадщину і передала за розпискою частину грошей, проте договір купівлі-продажу фактично укладений не був. З матеріалів справи вбачається, що М. як власник майна відповідачем у позові зазначена не була, суд відповідно до ст. 33 ЦПК питання про її залучення до участі у справі не вирішував, хоча рішення суду безпосередньо зачіпає її права (справа № 2-1320/2011 р.).

Трапляються випадки, коли з позовом про набуття права власності за набувальною давністю звертаються самі власники майна. Як правило суди правильно відмовляють в задоволенні таких позовних вимог на підставі ст. 344 ЦК.

Наприклад, рішенням Малинського районного суду від 1 березня 2011 р. відмовлено у задоволенні позову Х. до Р. про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю. Сторони є співвласниками будинку на підставі рішення суду від 8 лютого 1967 р., що виключає можливість застосування в даному випадку норм ст. 344 ЦК.

Однак, деякі суди залишають це поза увагою.

Рішенням Золочівського районного суду Харківської обл. від 3 жовтня 2011 р. задоволено позов С. до Довжицкої сільської ради Золочівського району Харківської обл. про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю. При вирішенні спору суд виходив з того, що позивачка тривалий час відкрито та безперервно володіє вказаним житловим будинком, правовстановлюючі документи на який відсутні, проте залишив поза увагою ту обставину, що в погосподарській книзі сільської ради спірний житловий будинок з надвірними будівлями зареєстрований на ім’я позивачки.

Рішення суду в апеляційному порядку не оскаржувалось.

Разом з тим трапляються випадки, коли законний власник майна набувачеві невідомий, або у нього немає відомостей щодо його місцезнаходження, у зв’язку з чим у судів виникає питання, хто у такому випадку є належним відповідачем і чи є правомірним тоді розгляд справи в окремому провадженні про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме встановлення факту добросовісного, відкритого і безперервного володіння майном протягом строку набувальної давності, оскільки чинним законодавством не визначено, в якому саме провадженні має відбуватися розгляд таких справ. Зокрема, якщо майно нерухоме, то чи необхідно в такому випадку залучати заінтересованою особою до участі у справі державного реєстратора.

Наприклад, Новотроїцьким районним судом Херсонської обл. в окремому провадженні було розглянуто справу за заявою Особи 3, зацікавлена особа Держтехнагляд у Новотроїцькому районі Херсонської обл. про встановлення факту набуття права власності за набувальною давністю на косилку КПС-5Г (рішення суду від 10 лютого 2011 р. про задоволенння заяви) (справа № 2-о-17/11).

Аналізуючи норми чинного законодавства вбачається, що розгляд таких справ за відсутності відповідача і спору може бути здійснено в окремому провадженні.

По-перше, у ст. 344 ЦК, частиною четвертою якої прямо передбачено, що право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду, не зазначено, що до суду потрібно звертатися саме з позовом, як це визначено у ст. 392 ЦК.

По-друге, відповідно до ст. 234 ЦПК в окремому провадженні розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно зі ст. 256 ЦПК, крім конкретно перелічених фактів, що мають юридичне значення, – у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Згідно зі ст. 19 Закону № 1952-ІV підставою для державної реєстрації прав в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є рішення суду, що набрало законної сили. Таким рішенням суду може бути як рішення про набуття права власності за набувальною давністю, ухвалене за результатами розгляду справи в позовному провадженні, так і рішення суду про встановлення факту набуття права власності за набувальною давністю, ухвалене за результатами розгляду справи в окремому провадженні, за наявності необхідних підстав для такого набуття – добросовісного, відкритого і безперервного володіння майном продовж певного строку, про які має бути зазначено в мотивувальній частині.

Як заінтересовану особу до участі у справі слід залучити державного реєстратора прав на нерухоме майно або орган, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно.

Не завжди правильно суди визначаються з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що їх регулює, задовольняючи позов на підставі ст. 344 ЦК.

Наявність у володільця певної правової підстави для володіння майном виключає можливість набуття права власності за набувальною давністю, але не позбавляє особу можливості набути право власності на таке майно у визначеному позасудовому порядку.

Наприклад, рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 15 березня 2011 р. задоволено позов Д. до Житомирської міської ради, ВАТ «Житомирський завод хімічного волокна» про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю. Рішенням апеляційного суду Житомирської обл. від 12 травня 2011 р. дане рішення скасовано, у позові відмовлено за безпідставністю. Позивач є наймачем спірної квартири, тому ст. 344 не може бути застосована до спірних правовідносин (справа № 22 ц/0690/1257/11).

Аналіз судової практики показує, що у деяких випадках позов про визнання права власності за набувальною давністю фактично приховує інші правовідносини між сторонами.

Так, у справі № 2-1085 (Керченський міський суд АРК) мати Б. звернулася до своєї дочки М. з позовом про визнання права власності на жилий будинок за набувальною давністю, посилаючись на те, що у 1972 р. відповідачці була виділена земельна ділянка для будівництва жилого будинку; фактично жилий будинок було збудовано за кошти позивачки та її чоловіка, який помер у 1984 р., однак право власності на жилий будинок оформлено на дочку; позивачка після смерті чоловіка продовжує проживати у  зазначеному жилому будинку.

Зазначені фактичні обставини свідчать про наявність між сторонами спору про право власності на будинок, але суд першої інстанції на це уваги не звернув і ухвалив рішення на підставі ст. 344 ЦК.

По-різному суди вирішують справи щодо застосування норми ст. 344 ЦК у випадках набуття права власності на безхазяйне нерухоме майно.

Так, в рішенні Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25 вересня 2008 р. у справі № 2-2475/08 зазначено, що законодавством не передбачено набуття права власності на безхазяйне нерухоме майно громадянами.

А рішенням Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 10 лютого 2011 р. (справа № 0112/2-180/11) позовні вимоги Особи 1 до Красноперекопської міської Ради, третя особа КПР «БРТІ м. Красноперекопська» про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю задоволено. Визнано за Особою 1 право власності на бокс номер 1, площею 23,5 кв.м., що складає 34/100 частки нежитлової будівлі-гаража, літ «А», розташованого за Адресою 1.

В мотивувальній частині рішення зокрема зазначено, що той факт, що спірне майно знаходиться на обліку як безхазяйне для вирішення спору не має значення, оскільки воно було прийнято на облік як безхазяйне 17 квітня 2009 р., а не на час його передачі позивачу (у 1996 р.), та підтверджує лише факт того, що станом на 17 квітня 2009 р. право власності на спірне майно ні за ким не зареєстровано належним чином, що не є перешкодою для вирішення питання про набуття позивачем прав власності на це майно за набувальною давністю.

Набуття у комунальну власність безхазяйного нерухомого майна в порядку ст. 335 ЦК і про набуття права власності фізичною чи юридичною особою на підставі ст. 344 ЦК є самостійними правовопороджуючими підставами з різним суб’єктним складом і різним порядком.

Однак, між цими нормами існує певна конкуренція, яка вбачається у строках, встановлених у зазначених статтях.

Так, ст. 335 ЦК передбачено строк, який значно менший ніж той, який необхідний для набуття права власності за набувальною давністю, тобто органи місцевого самоврядування вправі порушити процедуру, передбачену ст. 335 ЦК, будь-коли, в межах строку володіння, встановленого ст. 344 ЦК.

Потребує роз’яснення і питання, чи можливе набуття права власності на підставі ст. 344 ЦК щодо відумерлої спадщини, стосовно якої уповноваженим органом не було вчинено жодних дій з метою переходу її у власність територіальної громади.

Рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької обл. від 11 листопада 2011 р. визнано право власності за Г. на 300/3000 частини будинку по вул. Г., 70 у м. Шепетівці. Г. є власником іншої частини будинку, а з 1981 року після смерті Д. користувалась цією частиною будинку. За даними Хмельницького обласного державного нотаріального архіву та державної нотаріальної контори у м. Шепетівці спадкова справа після смерті Д. не заводилась (справа № 2-941/11).

Враховуючи, що ст. 1277 ЦК не визначено граничного строку для подачі відповідним органом місцевого самоврядування заяви про визнання спадщини відумерлою, а також те, що діючим законодавством не передбачена відмова територіальної громади від набуття права власності в порядку, встановленому зазначеною нормою, підстав для задоволення таких позовів не вбачається.

 

Приватизація майна (ст. 345 ЦК)

 

Ст. 345 ЦК закріплює право фізичної або юридичної особи набувати право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.

Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства. Умови та порядок набуття фізичними та юридичними особами у власність майна в результаті приватизації регулюються Законами України: від 4 березня 1992 р. № 2163-ХІІ  «Про приватизацію державного майна», від 6 березня 1992 р. № 2171-ХІІ «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», від 6 березня 1992 р. № 2173-ХІІ «Про приватизаційні папери», від 19 червня 1992 р. № 2482-ХІІ «Про приватизацію державного житлового фонду», від 4 вересня 2008 р. № 500-VІ «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», іншими законодавчими та нормативно-правовими актами. Діють ці норми окремо від загальних норм цивільного законодавства про виникнення права власності і лише у випадку, коли законами та іншими нормативними актами про приватизацію окремі відношення не врегульовані, застосовуються відповідні норми ЦК.

Крім того, питання приватизації земельної ділянки громадянами України із земель, що перебувають у державній чи комунальній власності, регулюється нормами земельного законодавства: статті 116, 118, 121 ЗК, ч. 3 ст. 35 Закону України від 28 лютого 1991 р. № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», ст. 5 Закону України від 15 травня 2003 р. № 742-ІV «Про особисте селянське господарство».

Суди в основному правильно застосовують закон.

Так, рішенням апеляційного суду Тернопільської обл. від 14 квітня 2011 р. скасовано рішення Заліщицького районного суду від 30 грудня 2010 р., яким визнано за Н. право власності на недобудований житловий будинок, що розташований у с. І.-Золоте Заліщицького району Тернопільської області, вул. Т.       

Суд першої інстанції виходив з того, що з дозволу Інституту цукрових буряків Української академії аграрних наук рішенням зборів трудового колективу дослідно-тепличного господарства «Іване-Золотівське» від 15 жовтня 1999 р. спірний житловий будинок був переданий позивачу для завершення будівництва за власні кошти із подальшою передачею у приватну власність. Відповідачем не представлено доказів про те, що спірний будинок передавався Інститутом цукрових буряків Міністерству аграрної політики України та належить останньому, а тому суд, посилаючись на норми ст. 328 ЦК України, задовольнив позовні вимоги.

Однак, з таким висновком суду колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Тернопільської обл. не погодилася.

Як вбачається з матеріалів справи, незавершений будівництвом житловий будинок перебуває на балансі дослідно-тепличного господарства «Іване-Золотівське», яке належить до сфери управління Міністерства аграрної політики України.

Оскільки предметом спору є державне майно, у вирішенні питання щодо його приватизації слід керуватися Законом України від 14 вересня 2000 р. № 1953-ІІІ «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва», який визначає особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва, що перебувають у державній власності, а також за ініціативою органів, уповноважених управляти відповідним державним майном, об’єктів незавершеного будівництва, що утримуються на балансах підприємств, які не підлягають приватизації. Відчуження об’єктів незавершеного будівництва, що є в комунальній власності, також регулюється положеннями цього Закону і здійснюється органами місцевого самоврядування.

Враховуючи, що позивачем не було дотримано вимог чинного законодавства про набуття у власність незавершеного будівництва, що перебуває у державній власності, колегія суддів прийшла до переконання про  відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на спірне майно (справа № 22ц-430).

Як свідчить судова практика, із вказаної категорії справ найбільше розглядається спорів щодо приватизації державного житлового фонду та земельних ділянок. І саме у їх вирішенні суди допускали помилки щодо застосування ч. 5 ст. 61 Сімейного кодексу України, в редакції Закону України від 11 січня 2011 р. № 2913-VІ «Про внесення зміни до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 8 лютого 2011 р.

Наприклад, рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської обл. від 11 квітня 2011 р. було задоволено позов та виділено у власність У.В. та У.Н. по ½ частині квартири як спільного майна подружжя, набутого внаслідок приватизації цього житла відповідачкою у період шлюбу – 6 червня 2009 р.

Рішенням апеляційного суду Полтавської обл. від 1 липня 2011 р. рішення місцевого суду скасоване та ухвалене нове рішення про відмову У.В. у задоволенні позову, оскільки У.Н. приватизувала квартиру відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до прийняття ЗУ № 2913-VІ, який не має зворотної дії в часі (справа № 22ц-1880/11).

Правильність висновку апеляційного суду підтверджується постановою Верховного Суду України від 22 лютого 2012 р. за результатами перегляду ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересня 2011 р. у справі за позовом Р.М. до Р.В., третя особа – Д., про поділ майна подружжя та визнання права власності на 1/2 частину земельної ділянки (справа № 6-99цс11).

Відмовляючи у задоволенні заяви Р.М. про перегляд зазначеної ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, якою Р.М. відмовлено у відкритті касаційного провадження в указаній справі, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зокрема зазначила:

«Відмовляючи у відкритті касаційного провадження у справі, касаційний суд погодився з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що спірна земельна ділянка не є майном, набутим подружжям за час шлюбу, і не підлягає поділу між ними, оскільки Р.В. безоплатно отримав її в приватну власність у 1996 р., використавши своє право громадянина на приватизацію.

Такий висновок є правильним, оскільки правовідносини подружжя Р. щодо спірної земельної ділянки виникли у 1996 р., а тому регулюються нормами КпШС України, за якими приватизована земельна ділянка не є спільним майном подружжя та не підлягає поділу.  

Закон № 2913-VI не має зворотної дії в часі і не може бути застосований до спірних правовідносин.  

Ураховуючи, що суд касаційної інстанції, переглядаючи в касаційному порядку зазначену справу, правильно застосував норми матеріального права, то підстави для задоволення заяви Р.М.  відсутні».

Законом України від 17 травня 2012 р. № 4766-VІ «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» режим майна подружжя, набутого внаслідок приватизації, знову змінено. Відповідно до пунктів 4, 5 ч. 1 ст. 57 СК житло та земельна ділянка, набуті за час шлюбу внаслідок приватизації, є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Ч. 5 ст. 61 виключено, що є позитивним моментом.

Виходячи з аналізу змісту права спільної сумісної власності подружжя до такої власності майно можна віднести за дотриманням двох одночасно умов: по-перше, майно набуте під час шлюбу, по-друге, майно набуте за рахунок спільних коштів чи спільної праці. Отримане одним із подружжя майно безоплатно в дар, спадщину, чи за іншими безоплатними угодами (підставам) є власністю кожного з них; не може входити до складу спільного сумісного майна подружжя. 

 

 

 

Припинення права власності

 

Право власності є найбільш фундаментальним речовим правом, яке створює основну юридичну передумову для нормального функціонування цивільного обороту.

Тому закон спеціально регулює не тільки підстави набуття права власності, але і підстави його припинення, які визначено у ст. 346 ЦК.

Наведений у ч. 1 зазначеної статті перелік не є вичерпним. Відповідно до ч. 2 цієї норми право власності може бути припинене також у інших випадках, встановлених законом. Так, ст. 143 ЗК передбачає підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку, ст. 365 ЦК – припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників тощо.

Разом з тим сам факт встановлення законом підстав для позбавлення права власності Європейський Суд з прав людини вважає недостатнім для обґрунтування втручання в право власності.

Втручання в право власності, у т. ч. і основане на законі, не повинно порушувати справедливу рівновагу між вимогами інтересів суспільства і захистом основних прав особи.

У правовому висновку Верховного Суду України, зробленому у постанові від 18 вересня 2013 р., прийнятій за результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2012 р. у справі за позовом Бердянського природоохоронного міжрайонного прокурора Запорізької обл. в інтересах держави в особі Бердянської міської ради до Особи 1, третя особа – державне підприємство «Центр державного земельного кадастру», про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та повенення її (№ 6-92цс13) зазначено таке:

Основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 р., «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 р., «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 р.). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі ст. 1. Зокрема необхідно, щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Підстави припинення права власності можна умовно поділити на дві основні групи: 1) припинення права власності з волі власника (відчуження власником свого майна; відмова власника від права власності; знищення власником свого майна); 2) примусове припинення права власності.

Випадки припинення права власності з волі власника охоплюють дві ситуації.

До першої групи ситуацій належать випадки укладення власником з власної волі різних правочинів з відчуження свого майна: купівля-продаж, міна, дарування, оренда з викупом і под. Порядок припинення права власності відчужувача і виникнення права власності у набувача у цих випадках головним чином регулюються нормами права про угоди і договори.

Інша група ситуацій – добровільна відмова власника від права власності (ст. 347 ЦК), яка повинна бути безумовною і не містити будь-яких застережень. Це означає, що заява про відмову від права власності не повинна містити будь-яких умов щодо такої відмови, в т. ч. і вказівку на особу, на користь якої власник відмовляється від речі. У такому випадку мова може йти про відчуження власником свого майна на користь іншої особи за певним правочином.

Аналіз показує, що суди не завжди правильно розуміють і застосовують положення ст. 347 ЦК, зокрема щодо безумовності і беззастережності дій власника про відмову від власності.

Так, рішенням Брянківського міського суду Луганської обл. від 29 червня 2010 р. у справі № 2-1229/2010 р. було задоволено позов Д.О. до Д.Р. про припинення права власності відповідачки на 3/5 частки житлового будинку, а також визнано право власності на цю частку за позивачем. Підставою для задоволення позову була заява про відмову відповідачки за власним бажанням від права власності на 3/5 частки будинку на користь свого премінника. З цієї ж заяви вбачається, що Д.О. прийняв відмову тітки та зобов’язався утримувати нерухоме майно в належному стані.

Відповідно до ст. 347 ЦК особа може відмовитись від права власності на майно, заявивши про це, або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову. А у разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Згідно із цим правилом допускається добровільна відмова власника від належного йому права (по суті відмова від конкретної речі чи речей) або шляхом публічного оголошення про це або шляхом вчинення реальних дій, які безумовно свідчать про намір власника (наприклад, власник викинув непотрібні йому речі).

Слід зазначити, що ні ЦК, ні Закон № 1952-ІV не містять ні порядку, ні процедури відмови власника від власності, що може слугувати підставою для збільшення звернень громадян до суду.

Такою підставою може бути і певна неузгодженість положень ч. 2 ст. 347 та ст. 336 ЦК щодо моменту припинення права власності на рухому річ попереднім власником та набуття права власності на цю річ іншою особою.

Так, згідно з нормою ст. 336 ЦК особа, яка заволоділа чужою річчю, від якої відмовився власник, набуває право власності з моменту заволодіння нею, в той час як попередній власник втрачає право власності на цю річ з моменту вчинення ним дії, що свідчить про таку відмову. Тобто певний проміжок часу – з моменту відмови попереднього власника від рухомої речі і до моменту заволодіння цією річчю іншою особою, ця річ не має власника.

Враховуючи положення статей 319 і 322 ЦК щодо зобов’язання утримання власником належного йому майна і з метою недопущення причинення шкоди правам інших громадян та інтересам суспільства, погіршення екологічної ситуації вбачається необхідним удосконалення норми ст. 347 ЦК.

Необхідно зауважити, що ЗК встановлено окремий особливий порядок і процедура відмови від права власності або права користування земельною ділянкою.

Відповідно до ст. 142 ЗК власник земельної ділянки може відмовитись від права власності лише на користь держави або територіальної громади. Відмову на користь інших суб’єктів цивільних правовідносин закон не передбачає.

Крім заяви власника про відмову від права власності ЗК встановлена необхідність отримання згоди органу виконавчої влади або місцевого самоврядування на одержання права власності на земельну ділянку, за наявності якої укладається відповідна угода, яка в обов’язковому порядку підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача відбувається за його заявою до власника земельної ділянки, який самостійно приймає рішення про припинення права користування і повідомляє про це орган державної реєстрації.

 

Припинення права власності внаслідок знищення майна та у разі смерті власника

 

Відповідно до ст. 349 ЦК право власності на майно припиняється в разі його знищення, оскільки при цьому зникає сам об’єкт права власності.

Разом з тим ст. 349 ЦК не містить визначення поняття «знищення майна» та випадків, на які поширюється ця норма, зокрема залежно від причин знищення майна.

Отже, видається, що зазначена норма поширюється на всі випадки знищення майна (тобто фізичного руйнування майна, що призводить до припинення його існування як такого), незалежно від причин настання такого результату. Це стосується випадків знищення майна як через випадкові причини чи дії непереборної сили, так і з волі або вини власника майна чи вини інших осіб.

У разі знищення майна з випадкових причин чи з волі (вини) власника, ризик втрати майна лежить на самому власнику (ст. 323 ЦК).

Якщо майно знищено з вини інших осіб, особи несуть перед власником майнову відповідальність (ст. 1166 ЦК).

У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру. Тобто припинення права власності на таке майно пов’язується з фактом звернення власника до відповідного органу та наявність рішення цього органу про виключення знищеної речі з державного реєстру. З моменту внесення відповіднх змін до реєстру припиняється право на це майно.

Разом з тим судам необхідно мати на увазі, що умовою внесення відповідних змін до реєстру має бути доведеність як самого факту знищення майна, так і обставин, викладених у заяві про припинення права власності.

Прикладів застосування судами ст. 349 ЦК є достатньо.

Водночас слід зазначити, що у вирішенні питання про припинення права власності з мотивів знищення майна судами часто поєднуються підстави такого припинення, передбачені п. 4 і п. 11 ч. 1 ст. 346 ЦК, за позовами заінтересованих осіб.

Наприклад, предметом розгляду Голосіївського районного суду м. Києва була справа за позовом Т. до Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на нерухоме майно про припинення права власності у зв’язку зі смертю власника.

10 лютого 2002 р. Т. придбала у М. земельну ділянку за адресою: м. Київ, вул. Ф., площею 0,1 га з цільовим призначенням будівництво та обслуговування житлового будинку і господарських будівель. З дотриманням встановленої законом процедури і за наявності усіх необхідних документів нею був збудований житловий будинок, який 12 грудня 2008 р. прийнятий в експлуатацію, про що Державною приймальною комісією був складений відповідний акт. 23 грудня 2010 р. ГУ ЖЗ КМДА було видано свідоцтво на право власності на житловий будинок, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Ф., під № 1740-С/ЖБ. З метою здійснення реєстрації на своє ім'я позивачка звернулася до БТІ, проте у реєстрації їй було відмовлено з тих підстав, що за даною адресою власником будинку, який знищений у 1950-х роках зареєстрована П.

З відділу державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського РУЮ у м. Києві надійшла копія свідоцтва про смерть та витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть, з якого вбачається, що П. померла 8 січня 1965 р.

Враховуючи вказані обставини, суд задовольнив позов Т. до Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на нерухоме майно про припинення права власності у зв’язку зі смертю власника.

Суд зобов’язав Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на нерухоме майно скасувати державну реєстрацію права власності за адресою: м. Київ, вул. Ф., яка проведена на ім'я П. (справа № 2-3830/11).

 До суду апеляційної інстанції дане рішення не оскаржувалося.

Іноді суди приймають рішення без належного дослідження доказів.

Так, рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 24 лютого 2010 р. задоволено позов В. до Миколаївської міської ради. Припинено право власності Б. на житловий будинок № 24/1 по вул. Г. у м. Миколаєві.

При вирішенні цього спору суд першої інстанції виходив з того, що попередній власник житлового будинку по вул. Г. 24/1 у м. Миколаєві помер. З цього часу будинком ніхто не користувався та у зв’язку з часом будинок зруйнувався. Позивачка тривалий час самовільно користується земельною ділянкою, розташованою за вищезазначеною адресою. За таких обставин, з урахуванням положень п. 4 ч. 1 ст. 346 та ст. 349 ЦК, суд вважав можливим задовольнити позов.

Разом з тим суд не перевірив, чи є позивачка належним позивачем у справі, оскільки вона самовільно зайняла земельну ділянку. Крім того, матеріали справи не містять жодних доказів про знищення житлового будинку, який розташований на земельній ділянці.

Рішення в апеляційному порядку не переглядалось.

 

Припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі (ст. 348 ЦК, п.п. «д» ч. 1 ст. 143 ЗК, ст. 145 ЗК)

 

          Правова мета положень ст. 348 ЦК полягає у визначенні долі майна, яким володіла особа на підставах, передбачених законодавством, але пізніше набув чинності закон, який заборонив цій особі мати на праві власності зазначене майно. Це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

          Ця норма передбачає, перш за все, захист публічно-правових інтересів, оскільки мова йде про ті види майна, які за прямою вказівкою закону або виключені з цивільного обороту або їх оборот обмежений і відносно нього встановлено спеціальний порядок його набуття. 

          Зокрема, перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України та спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, затверджений Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. № 2471-ХІІ «Про право власності на окремі види майна». Відповідно до цієї Постанови набуття громадянами права власності на такі види майна, як вогнепальна гладкоствольна мисливська зброя, вогнепальна мисливська нарізна зброя, газові пістолети, револьвери й патрони до них, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, холодна зброя та пневматична зброя калібру понад 4,5 міліметра й швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду; об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятка історії та культури; радіоактивні речовини, можливе лише на підставі відповідного дозволу.

          Порядок отримання особливого дозволу для придбання певного майна, а також наслідки відмови у наданні такого дозволу та наслідки бездіяльності особи, відносно якої встановлено обов’язок звернутися за одержаням відповідного дозволу, регулюються також окремими нормативними актами. 

          Так, наприклад, відповідно до п. 22 Постанови Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1993 р. № 706 «Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії», якщо хто-небудь із спадкоємців має право на отримання дозволу на зберігання (носіння) газового пістолета (револьвера), то йому в установленому порядку органами внутрішніх справ може бути виданий такий дозвіл. Якщо серед спадкоємців немає осіб, які мають право на його зберігання, він у місячний термін передається родичами померлого власника до органу внутрішніх справ для реалізації. Отримані від продажу кошти з відрахуванням витрат, пов'язаних з реалізацією, повертаються спадкоємцю такого майна. Якщо спадкоємець протягом місяця з дня набутя права власності не подав документи до органу внутрішніх справ на отримання дозволу на зберігання (носіння) газового пістолета (револьвера), то він вилучається органом внутрішніх справ у порядку, передбаченому п. 20 цього Положення. 

Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 348 ЦК у разі невиконання особою, яка на законних підставах набула права власності на майно, яке їй не може належати, обов’язку відчужити майно у встановлений строк це майно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

Таким чином, підставами застосування цієї норми є такі факти:

1) особа має право власності на майно, яке вона правомірно набула;

2) введено в дію закон, який забороняє або обмежує право особи мати у власності таке майно;

3) спеціальним законом встановлений проміжок часу, протягом якого особа – власник такого майна має здійснити його відчуження;

4) цим законом встановлений порядок примусового відчуження майна на випадок невиконання власником майна обов’язку щодо його відчуження.

Загальними ж правилами примусового відчуження майна, що не може належати особі в силу пізніше прийнятого закону за ст. 348 ЦК, є:

- зобов’язання власника здійснити відчуження такого майна протягом встановленого законом строку або, якщо він законом не встановлений – протягом співрозмірного строку, визначеного відповідним органом;

- у разі невиконання власником цього обов’язку, продаж майна здійснюється в примусовому порядку за рішенням суду, яке приймається за заявою відповідного органу державної влади з передачею власнику суми вирученої від продажу його майна з вирахуванням понесених витрат;

- якщо майно не продане власником добровільно або в примусовому порядку у зазначені строки, воно передається у власність держави за рішенням суду, а власнику виплачується грошова сума, розмір якої визначається судом.

 

Припинення права власності у разі викупу земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, у зв’язку із суспільною необхідністю (статті 350, 351 ЦК, статті 146, 147 ЗК)

 

Викуп земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, приватної власності для суспільних потреб чи їх примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності здійснюється в порядку, встановленому законом.

Зазначені правовідносини регулюються Конституцією України, статтями 350, 351 ЦК, статтями 146, 147 ЗК, Законами України: від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні», від 11 грудня 2003 р. № 1378-ІV «Про оцінку земель», від 12 липня 2001 р. № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», 17 листопада 2009 р. № 1559-VІ «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» (далі – Закон № 1559-VІ) та іншими нормативними актами.

            Викуп земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, здійснюється за згодою їх власника. У разі недосягнення згоди між власником нерухомого майна, яке підлягає вилученню з мотивів суспільної необхідності, та представниками органів державної влади або місцевого самоврядування застосовується примусове відчуження. Причому відповідно до ст. 16 Закону № 1559-VІ, ст. 183-1 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) позов органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про примусове відчуження зазначених об’єктів підлягає розгляду адміністративним судом. До прийняття Закону № 1559-VІ такі справи розглядались судами загальної юрисдикції в порядку цивільного та господарського судочинства.

Згідно з Конституцією України примусове відчуження об’єктів права приватної власності може застосовуватись як виняток – із мотивів суспільної необхідності, на підставі й у порядку, встановленому законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (ст. 41).

У провадженні Любашівського районного суду Одеської обл. знаходилась справа № 2-100/11 за позовом Д. в інтересах Л. до Служби автомобільних доріг в Одеській обл., Любашівської районної державної адміністрації, відділу Держкомзему у Любашівському районі про відшкодування вартості вилученої земельної ділянки. 

Судом встановлено, що Л. є власником земельної ділянки площею 2,99 га, яка розташована на території Любашівської селищної ради Любашівського району Одеської обл., що підтверджується державним актом про право власності на земельну ділянку, який був виданий 16 березня 2009 р. На частині вказаної земельної ділянки розміром 0,5940 га, яка належить позивачу, збудовано автодорогу Київ-Одеса. Однак вартість вказаної частини земельної ділянки їй не відшкодована.

Вважаючи вказаний державний акт незаконним, Служба автомобільних доріг в Одеській обл. звернулась з позовом до господарського суду Одеської обл. про визнання незаконним та скасування розпорядження Любашівської райдержадміністрації від 17 травня 2007 р. № 314/Ад-2007, а також про визнання недійсним державного акта. Рішенням господарського суду Одеської обл.  від 12 січня 2010 р. у задоволенні позову Служби автомобільних доріг відмовлено повністю. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 23 березня 2010 р. вказане рішення залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 24 червня 2010 р. постанова Одеського апеляційного господарського суду від 23 березня 2010 р. залишена без змін.

Господарськими судами встановлено, що Службою автомобільних доріг в Одеській обл. не було оформлено в установленому законом порядку право користування спірною земельною ділянкою. Розпорядженням Любашівської районної державної адміністрації Одеської обл. від 6 липня 2006 р. за № 425/Ад-2006 лише погоджено проект із землеустрою в одну стадію щодо відведення земельних ділянок Службі автомобільних доріг в Одеській обл. в постійне користування.

Посилання Служби автомобільних доріг на те, що спірна земельна ділянка була надана Службі автомобильних доріг в Одеській обл. в постійне користування із покладенням на Службу автомобільних доріг обов’язку провести грошову компенсацію власникам земельних ділянок, згідно з додатком, в якому є вичерпний перелік осіб, і в якому не зазначено Л., не заслуговує на увагу. Отримання державного акта позивачем про право власності на земельну ділянку після прийняття вказаного розпорядження Любашівської райдержадміністрації та рішення районної ради не може бути підставою для відмови у позові. З плану відведення земельної ділянки, виготовленого інститутом землеустрою 22 червня 2006 р. спірна земельна ділянка позивача значилась під автомобільною дорогою Київ-Одеса та, як зазначила свідок, під час виготовлення технічної документації інститутом землеустрою щодо оформлення державного акта на ім’я Л. конфігурація земельної ділянки не була змінена, крім того, правомірність отримання державного акта Л. встановлена у господарській справі за позовом Служби автомобільних доріг.

Дослідивши докази, суд прийшов до висновку, що позов обґрунтований та підлягає задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ст. 171 ЖК у разі знесення жилих будинків, що є в приватній власності громадян, у зв’язку з вилученням земельних ділянок для державних або громадських потреб зазначеним громадянам, членам їх сімей, а також іншим громадянам, які постійно проживають у цих будинках, надаються за встановленими нормами квартири в будинках державного або громадського житлового фонду. Крім того, власникам жилих будинків на їх вибір або сплачується вартість будинків, будівель та пристроїв, що зносяться, або надається право використати матеріали від розбирання цих будинків, будівель та пристроїв на свій розсуд. За бажанням громадян виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів забезпечують їм (замість надання квартир) можливість позачергового вступу до членів житлово-будівельних кооперативів і одержання в них квартир.

Якщо жилий будинок, що зноситься у зв’язку із суспільною необхідністю, не є місцем постійного проживання особи – власника цього жилого будинку, підстав для захисту її житлових прав шляхом надання їй іншого жилого приміщення в порядку, передбаченому ст. 171 ЖК, не вбачається.

Зазначений висновок зроблений Верховним Судом України у справі № 6-35цс13 (постанова від 15 травня 2013 р.).

 

Припинення права власності на земельну ділянку (ст. 378 ЦК, ст. 140 ЗК)

 

Відповідно до ст. 378 ЦК право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Оскільки відбувається воно на підставі судового акта і має відсильний характер, мова йде про випадки примусового припинення права власності на підставах, визначених ст. 140 ЗК, а саме:

-         звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

-         відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

-         конфіскація за рішенням суду;

-         невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених ЗК.

Питання про припинення права власності в результаті відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб розглянуто вище.

Звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора врегульовано статтями 140, 143 ЗК, Законами України: № 606-ХІV, № 898-ІV.

Слід зазначити, що деякими судами задовольнялись позови про звернення стягнення на земельну ділянку з одночасним припиненням права власності боржника на земельну ділянку та визнанням за позивачем права власності на це майно.

Так, рішенням апеляційного суду Київської обл. від 11 червня 2012 р. скасовано рішення Васильківського міськрайонного суду Київської обл. від 28 серпня 2008 р. в частині зміни способу виконання рішення суду, звернення стягнення на земельну ділянку, припинення права власності та визнання права власності на земельну ділянку. В позові Особи 3 до Особи 4 про звернення стягнення на земельну ділянку, припинення права власності та визнання права власності на земельну ділянку відмовлено  (справа № 22-ц-3000/12).

Судом встановлено, що Особі 4 на праві власності належить земельна ділянка з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,2 га.

Відповідно до п. 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК (в редакції, що діяла на час вирішення спірних правовідносин) до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель не допускаєтья: купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб; купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у п/п «є» п. 18 постанови від 16 квітня 2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» не може здійснюватися перехід права власності за судовими рішеннями (через визнання права власності на відчужену земельну ділянку або визнання дійсним договору щодо її відчуження, звернення стягнення на земельну ділянку в рахунок зобов’язань власника земельної ділянки або передачу її у власність кредитору з цих підстав, видачу виконавчого документа за аналогічним рішенням третейського суду тощо) на земельні ділянки, щодо яких встановлена заборона на продаж або іншим способом відчуження, а саме: сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб, відчуження та зміни цільового призначення земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону (без доплат) і вилучення (викуп) для суспільних потреб (п. 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК).

Також судом першої інстанції не було враховано, що законом не передбачено переходу права власності від боржника до кредитора в результаті звернення стягнення на земельну ділянку, а визначено спеціальний порядок щодо відчуження такої земельної ділянки з наступним задоволенням вимог кредитора за рахунок вилучених від продажу коштів.

Трапляються випадки неправильного застосування ст. 378 ЦК.

Наприклад, рішенням  Корсунь-Шевченківського райсуду від 13 грудня 2010 р. у справі № 2-1099/10 було припинено право приватної власності Особи 3 на земельну ділянку площею 1,9974 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Квітчанської сільської ради Корсунь-Шевченківського району Черкаської обл.. Вилучено у Особи 3 Державний акт на право приватної власності на землю та визнано його недійсним. Передано у власність територіальної громади в особі Квітчанської сільської ради Корсунь-Шевченківського району земельну ділянку, площею 1,9974 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території ради. Стягнуті з Особи 3 на користь позивача витрати по справі.

Таке рішення ухвалене судом на підставі статей 1, 12 п. к); 22, 83 ч. 4 п. г); 91 ч. 1; 143 пункти а), б); 153 ч. 1 ЗК; ст. 378 ЦК.

Особа 3, будучи власником земельної ділянки товарного сільськогосподарського виробництва (угіддя – рілля), площею 1,9974 га, на території Квітчанської сільської ради протягом тривалого часу свою земельну ділянку за цільовим призначенням не використовував, договорів оренди не укладав, внаслідок чого ця земельна ділянка постійно забур’янена і бур’ян поширюється на інші ділянки, у зв’язку з чим до відповідача неодноразово застосовувались адмінстягнення. Невжиття заходів щодо боротьби з бур’янами з боку відповідача призвело до поширення бур’яну, що належить до шкідливих карантинних організмів, на суміжні земельні ділянки, які використовуються за цільовим призначенням СТОВ «Агрофірма «Агро-Рось» та фермерським господарством «Слюсаренко».

Оскільки, не зважаючи на неодноразові попередження і застосування адміністративних стягнень, відповідач не змінив свого ставлення до земельної ділянки, суд на підставі пунктів а; б ст. 143 ЗК – у зв’язку з використанням земельної ділянки не за цільовим призначенням і неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель… бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, порушення встановленого режиму використання земель…) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, ухвалив вищезазначене рішення.

Але з такими висновками суду не можна погодитися.

Встановивши, що відповідач не виконав вимог про припинення порушення земельного законодавства, застосованих до нього у відповідності до ст. 144 ЗК, суд застосував норму ст. 143 ЗК, не звернувши уваги на те, що цією нормою, як і ст. 144 ЗК, не передбачено примусове припинення права власності на земельну ділянку, а лише регулюється процедура примусового припинення права користування земельною ділянкою.

Згідно зі ст. 153 ЗК власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Отже, підстави для примусового припинення права власності відповідача на належну йому земельну ділянку відсутні, оскільки використання землі не за цільовим призначенням (дія) – є підставою для примусового припинення права користування земельною ділянкою в судовому порядку. А за невикористання земельної ділянки (бездіяльність), що фактично в даному випадку має місце, оскільки земельна ділянка не обробляється, не засіяна, залишається для розведення бур’янів, діючим законодавством не передбачається позбавлення права власності чи користування земельною ділянкою.

Стосовно припинення права власності на земельну ділянку у випадку невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених ЗК, слід зазначити таке.

          ЗК встановлена заборона на перебування у власності іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб та іноземних держав земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Ці ділянки, прийняті ними у спадщину, підлягають відчуженню протягом року з моменту переходу до них такого права (статті 22, 81, 82). У разі порушення цієї вимоги земельна ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду (статті 140, 143, 145).

          Іноді суди при розгляді справ зазначеної категорії допускаються помилок. 

Наприклад, рішенням Чаплинського районного суду Херсонської обл. від 25 червня 2012 р. (справа № 2-46/12) задоволено позов прокурора Чаплинського району Херсонської обл., припинено право приватної власності на земельну ділянку, розміром 5,34 га Особи 2, відчужено земельну ділянку на користь територіальної громади Строганівської сільської ради Чаплинського району Херсонської обл.. В ході розгляду справи було встановлено, що Особа 2, громадянка Російської Федерації, успадкувала за законом право на земельну частку (пай), розміром 5,53 умовних кадастрових гектарів. 3 серпня 2006 р. їй було видано державний акт про право приватної власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 5,34 га. Станом на липень 2011 р. відповідач не вчинила жодних дій, що свідчили б про відчуження чи про намір відчуження земельної ділянки.

Ухвалюючи зазначене рішення про припинення права власності, суд:

- залишив поза увагою вимоги закону про передачу майна у власність держави лише після того, як майно не було продане шляхом примусового продажу;

- перевищив повноваження, відчуживши земельну ділянку на користь територіальної громади.

У зв’язку з тим, що в законодавчих актах не передбачено безпосередньо такого способу захисту, як визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, суди по-різному визначались в цьому питанні.

На нашу думку, державний акт є офіційним документом, яким посвідчується відповідне право і у зв’язку з його існуванням при визнанні незаконним (протиправним) акта органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого видано такий акт, можливо порушення прав та охоронюваних законом інтересів дійсного власника або користувача.

Вищим господарським судом України в рекомендаціях від 2 лютого 2010 р. № 04-06/16 «Про практику застосування господарськими судами земельного законодавства», які втратили чинність згідно з постановою Пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 р. № 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» (далі – постанова ВГСУ № 6), в п. 2.3. роз’яснювалось, що позовна вимога про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, зазвичай, заявляється, як відновлення права з наслідками, передбаченими законодавством, а тому вирішення такого питання є похідним від встановлення права власності (права користування) спірною земельною ділянкою. Отже, при визнанні недійсним рішення, розпорядження, угоди і под., на підставі яких виданий акт, останній підлягає поверненню органу, що його видав (п. 3.10 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 4 квітня 1999 р. № 43). З урахуванням цього визнання акта незаконним у судовому порядку не вимагається.

В чинній постанові ВГСУ № 6 висловлено іншу правову позицію, а саме: державні акти про право власності або право постійного користування на земельну ділянку є документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських, селищних, сільських рад, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. У спорах, пов’язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування.

Зазначена правова позиція узгоджується із висновком Верховного Суду України, зробленим за результатами перегляду Верховним Судом України ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Зокрема, у постановах Верховного Суду України від 26 вересня 2012 р. у справі № 6-103цс12 і від 6 лютого 2013 р. у справі № 6-169цс12) зазначено таке:

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язани діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з вимогами абз. 1 п. 12 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах 2 та 4 цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (ст. 155 ЗК).

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий органом, який не мав на це законних повноважень, визнається недійсним.

         А в постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 р. у справі № 6-33цс13 наголошено, що визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

 

Викуп пам'ятки культурної спадщини (ст. 352 ЦК)

 

Для припинення права власності на зазначеній підставі повинні існувати такі умови:

- наявність у особи права власності на такий об’єкт;

- безгосподарне ставлення до нього власника, що загрожує його пошкодженням або знищенням.

Оскільки ст. 352 ЦК не містить визначення поняття «пам’ятки культурної спадщини», то необхідно виходити з його визначення, викладеного у статтях 1, 2 Закону від 8 червня 2000 р. № 1805-ІІІ «Про охорону культурної спадщини» (далі – Закон № 1805-ІІІ), згідно з яким до таких об’єктів відносяться лише об’єкти нерухомого майна.

Згідно із вищезазначеною нормою ЦК і ст. 21 Закону № 1805-ІІІ відповідний орган з питань охорони культурної спадщини робить власнику пам’ятки відповідне попередження. Якщо в цьому разі власник з різних причин не вживає заходів щодо її збереження (незалежно від вини) (це може бути пов’язане, наприклад, з недостатністю у нього коштів) суд за позовом державного органу з питань охорони культурної спадщини може постановити рішення про її викуп. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам’ятки позов про її викуп може бути пред’явлений без попередження власника пам’ятки культурної спадщини. Викупна ціна визначається за згодою сторін, а у разі спору – судом. Викуплена пам’ятка переходить у власність держави.

 

Реквізиція та конфіскація – підстави припинення права власності, передбачені статтями 353, 354 ЦК.

Реквізиція має місце за настання надзвичайних обставин, а також в умовах воєнного стану і здійснюється на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування вартості реквізованого майна.

Слід зазначити, що закон про реквізицію в Україні до цього часу відсутній, тому можливість примусового відчуження майна власника в порядку реквізиції виключається.

Також необхідно звернути увагу на те, що діюче українське законодавство крім поняття «реквізиція» містить й інші схожі поняття, зокрема такі, як секвестр (ст. 57 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХІІ «Про заставу»), націоналізація (статті 10, 397 ГК), оплатне вилучення (ч. 2 ст. 12 Закону України від 21 лютого 2006 р. № 3447-ІV «Про захист тварин від жорстокого поводження» (далі – Закон № 3447-ІV)), які, однак, мають певні відмінності, визначені зазначеними нормативними актами.

Ст. 1170 ЦК хоча і не містить терміна «націоналізація», однак передбачає захист права власності у разі прийняття закону, який припиняє право власності на певне майно.

Конфіскація – це безоплатне позбавлення права власності особи на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, встановлених законом.

Відповідно до ч. 6 ст. 41 Конституції України  конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ст. 354 ЦК, ст. 148 ЗК. Конфіскація у цивільно-правових відносинах застосовується як наслідок вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства (ч. 3 ст. 228) і за ГК, як наслідок визнання недійсним господарського зобов'язання (ст. 208). Також, відповідно до ст. 52 Закону № 3792-ХІІ, за результатами розгляду справ про захист авторського права і суміжних прав суд має право постановити рішення про вилучення чи конфіскацію всіх контрафактних примірників творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення, щодо яких встановлено, що вони були виготовлені або розповсюджені з порушенням авторського права і (або) суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту (ст. 52).

Аналогічні положення містяться і у Законі України від 21 квітня 1993 р. № 3116-ХІІ «Про охорону прав на сорти рослин», яка передбачає конфіскацію незаконно отриманого відповідачем будь-якого матеріалу, сорту чи продукту, отриманого безпосередньо із нього (п. «а» ч. 3 ст. 55).

Рішенням Ананьївського районного суду Одеської обл. від 28 квітня 2011 р. у справі № 2-116/11 було задоволено позов прокурора Ананьївського району до Особи 1. Визнано незаконним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий Ананьївською районною державною адміністрацією Одеської обл. на ім’я Особи 1. Конфісковано зазначену земельну ділянку та передано її Долинській сільській раді Ананьївського району.

Вказана земельна ділянка була отримана незаконно громадянином, який не має на це право згідно із чинним законодавством.

Вироком Ананьївського районного суду Одеської обл. від 25 грудня 2009 р. начальник відділу земельних ресурсів в Ананьївському районі і землевпорядник Долинської сільської ради були визнані винними та засуджені за статтями 364 ч. 2, 366 ч. 2 КК України. Ними було внесено фіктивні відомості у документацію стосовно 17 громадян, у тому числі і стосовно відповідача, про те, що вони є членами колишнього КСП «ім. К.», з метою передачі їм у власність земельних ділянок.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2010 р. розпорядження голови Ананьївської РДА в частині передачі земельної ділянки Особі 1 було визнано незаконним та скасовано.

Таким чином, правовими наслідками застосування конфіскації у цивільно правових відносинах є

для власника:

-         припинення права власності (п. 10 ч. 1 ст. 346 ЦК);

для інших осіб:

-         припинення інших (відмінних від права власності) цивільних прав (наприклад ч. 2 ст. 12 Закону № 3447-ІV);

-         визнання недійсним договору страхування, якщо його предметом є майно, що підлягає конфіскації на підставі судового вироку чи рішення суду (п. 2 абз. 2 ч. 1 ст. 987 ЦК, п. 2 ч. 2 ст. 29 Закону від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР «Про страхування»);

для держави:

-         виникнення права власності на конфісковане майно, моментом настання якого є набрання рішенням законної сили;

-         обов’язок виконання рішення суду про конфіскацію майна (ст. 64 Закону України від 24 квітня 1999 р. № 606-ХІV).

 

Право спільної власності

 

Чимало позовів розглядається судами з приводу спільної часткової та спільної сумісної власності: встановлення порядку володіння та користування майном, що є спільною частковою власністю; перерозподіл часток у праві спільної часткової власності; виділ частки із майна, що є у спільній частковій та спільній сумісній власності; припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників; поділ майна між співвласниками; спорів щодо приміщень загального користування у багатоквартирних житлових будинках; про порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності та ін.

 

Право спільної часткової власності. Здійснення права спільної часткової власності

 

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (ст. 356 ЦК).

Підставами виникнення права спільної часткової власності зокрема можуть бути:

-         придбання у власність майна двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;

-         договір про спільну діяльність;

-         домовленість подружжя шляхом укладення шлюбного договору вважати майно, набуте за час шлюбу, спільною частковою власністю;

-         прийняття спадщини кількома спадкоємцями;

-         передача займаних квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у порядку приватизації в спільну часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), житлових приміщеннях у гуртожитках.

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Учасники спільної часткової власності мають право на частку у праві власності на майно (ч. 1 ст. 356 ЦК), а не на конкретно визначену частку у майні. Спільна часткова власність характеризується множинністю суб’єктів і єдністю об’єкта. Відповідно до цієї концепції кожному із співвласників спільної часткової власності не може належати частка самого майна.

Ідея спільної часткової власності в тому і полягає, що майно належить усім співвласникам одночасно. Тому, наприклад, зменшення майна внаслідок його пошкодження тягне за собою наслідки щодо всіх співвласників, а не одного чи кількох із них. При розгляді судових справ слід враховувати, що у таких випадках зменшується сам об’єкт права власності, а не частки співвласників.

Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривий Ріг Дніпропетровської обл. від 17 лютого 2010 р. у справі за позовом Особи 1 до Особи 2 районної у місті ради, Особи 3, третя особа Комунальне підприємство Дніпропетровської обласної ради «Криворізьке бюро технічної інвентаризації» про припинення права власності внаслідок знищення майна було припинено право власності на ½ частину домоволодіння належну Особі 3, як частково зруйновану, аварійну і таку, що складає загрозу руйнування конструктивних елементів всього домоволодіння.

 Судом встановлено, що за договором купівлі-продажу від 4 жовтня 2008 р. позивачу належить ½ частина житлового будинку. Інша ½ частина цього будинку згідно з рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривий Ріг від 4 травня 1955 р. значиться за відповідачкою Особою 3, яка на момент придбання позивачем частини домоволодіння в належній їй частині не проживала. Як зазначено в рішенні, частина домоволодіння, що належить Особі 3, повністю зруйнована, на її місці тільки руїни, які псують естетичний вигляд домоволодіння в цілому і негативно впливають на цілісність належної позивачу частини домоволодіння, тому що обидві частини домоволодіння об’єднує спільна стіна, спільний дах, і через це ремонт належної позивачу частини домоволодіння не має сенсу (справа № 2-1091/2010 р.).

Зазначений позов задоволено на підставі ст. 349 ЦК. Однак, суд залишив поза увагою те, що знищена лише частина об’єкта, яка належить на праві спільної власності кільком особам. Питання щодо виділу у натурі чи поділу майна, що знаходиться у спільній частковій власності або про припинення права на частку у спільному майні в порядку, передбаченому ст. 365 ЦК, співвласниками також не порушувались. Отже, одного із співвласників безпідставно позбавлено права власності взагалі.

Згідно з нормою ст. 357 ЦК частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Вимоги співвласника про збільшення розміру своєї частки у праві спільної часткової власності у зв'язку з поліпшенням за свої кошти спільного майна, яке не можна відокремити, можуть бути задоволені у тому разі, коли поліпшення зроблене ним за згодою усіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 25 березня 2011 р. відмовлено в задоволенні позову Особи 2 до Особи 3 про зміну часток у праві спільної часткової власності з 1/2 на 3/4. Зустрічний позов Особи 3 до Особи 2 про визнання права власності по 1/2 частці на нежитлове приміщення задоволено. Визнано за Особою 2 та Особою 3 право власності на новостворене нежитлове приміщення за адресою 1 в рівних частках – по 1/2 кожному.

Відповідачем у справі заперечено згоду на одноособове проведення позивачем робіт, спрямованих на поліпшення спільного майна, та подано докази про свої витрати на цей же ремонт (справа № 2-735/2011).

Відповідно до ч. 4 ст. 357 ЦК співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

Із судових рішень, внесених до Єдиного державного реєстру судових рішень, вбачається, що в деяких випадках позов особи про збільшення розміру належної йому частки у праві спільної часткової власності на будинок, будівлю, яка здійснила добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, задовольняється.

Наприклад, у березні 2011 р. Особа 6 звернулася з позовом до Особи 7 про визнання права власності на 93/100 частини будинку з надвірними господарськими спорудами, посилаюсь на те, що вона є власником 33/100 частини будинку, а Особа 7 - 67/100 частин цього будинку. За наявності відповідних дозволів нею проведено реконструкцію належної їй частини будинку та отримано сертифікат відповідності, внаслідок чого площа будинку збільшилась. За розрахунками ідеальних часток будинку, розмір його реальної частини складає 93/100 частин будинку, а розмір реальної частки співвласника – 7/100.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 28 жовтня 2011 р. в задоволенні позову Особі 6 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Одеської обл. від 8 лютого 2012 р. рішення районного суду скасовано і ухвалено нове рішення про задоволення позову Особи 6. Визнано за ним право власності на 93/100 частини будинку з надвірними господарськими спорудами. Задовольняючи позов, апеляційний суд керувався положеннями ч. 3 ст. 367 ЦК.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення апеляційного суду скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки апеляційний суд, крім іншого, належним чином не перевірив, чи дійсно позивачу була надана згода іншого співвласника на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності та якими доказами це підтверджується (справа № 6-10609св12).

Хоча, як правило, у задоволенні таких позовів суди відмовляють.

Слід зазначити, що правило ч. 4 ст. 357 ЦК є протилежним правилу, закріпленому у ч. 3 ст. 357 ЦК, протирічить суті відносин спільної власності і порушує структуру права спільної власності в цілому.

По-перше, воно суперечить ст. 358 ЦК щодо здійснення права спільної часткової власності за згодою всіх співвласників. Дії кожного із співвласників так чи інакше зачіпають інтереси інших співвласників, і у звязку з цим зазначена норма є підставою для виникнення зайвих суперечок між співвласниками.

По-друге, згідно з ч. 4 ст. 357 ЦК зроблена добудова (прибудова) є власністю того із співвласника, який її зробив, тобто приватна власність виникає усередині спільної часткової власності.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона задоволено позов Особи 1 до Особи 2 про визнання права власності без зміни часток у спільній частковій власності. Визнано за Особою 1 право власності на збільшену добудову літ. «а1» розмірами 7,14 х 4,96 до житлового будинку літ. «а» без зміни часток співвласників.

Звернення з позовом до суду викликано тією обставиною, що відповідач як співвласник спільного майна відмовлявся надати згоду на зроблену позивачем добудову, що позбавляло його можливості ввести новозбудоване майно до експлуатації (справа № 2110/2221/12).

По-третє, така добудова (прибудова) не є окремим об’єктом права власності, у зв’язку з чим виникає питання щодо можливості та порядку розпорядження відносно неї.

По-четверте, зазначена норма не узгоджується із ст. 88 ЗК щодо володіння та користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності та може бути підставою для порушення прав інших співвласників.

Тобто запроваджено модель, яка не підпадає під жодне визначення як об’єкта, так і виду власності.

Відповідно до ст. 358 ЦК право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. У разі недосягнення згоди між співвласниками у праві спільної часткової власності про порядок володіння і користування спільним майном співвласник має право звернутися до суду з позовом про надання йому у володіння і користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності, а якщо це неможливо – вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Судами, зазвичай, спори даної категорії вирішувались з урахуванням вищезазначених вимог закону. Проте, іноді допускаються помилки.

Так, рішенням апеляційного суду Одеської обл. від 19 грудня 2011 р. скасовано рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 грудня 2010 р. в частині стягнення грошової компенсації з Особи 3 на користь Особи 4 при визначенні порядку користування квартирою, що знаходиться у спільній частковій власності у справі  № 22ц-8438/11 за позовом Особи 3 до Особи 4, Особи 1, Особи 2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої Особи 5 про встановлення порядку користування квартирою, усунення перешкод в користуванні квартирою.

Колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що районний суд правильно встановив користування квартирою згідно з ідеальними частками у праві власності, але помилково при цьому стягнув на користь Особи 4 компенсацію з Особи 3 без наявності на це зустрічного позову.

Судові рішення свідчать про те, що деякі суди при розгляді справ про встановлення порядку володіння і користування майном, що належить на праві спільної часткової власності, не враховують, що встановлення такого порядку можливе саме між співвласниками цього майна.

Предметом розгляду Дніпровського районного суду м. Києва була справа за позовом П. до іншого співвласника трикімнатної квартири Н. про визначення порядку користування квартирою та зустрічним позовом Н. і А. (члена сім’ї Н.) до П. про визначення іншого порядку користування квартирою.

Суд задовольнив зустрічний позов Н. і А. та визначив порядок користування квартирою, відповідно до якого Н. отримала у користування кімнату площею 17.3 кв. м, з лоджією 4.5 кв. м, А. отримала у користування кімнату 12.2 кв. м, П. отримав у користування кімнату площею 17.1 кв. м.

При ухваленні рішення суд виходив з того, що у квартирі є два власники (Н. належить 60/100 квартири, П. належить 40/100 квартири) та три користувачі (власники та А. – дочка співвласників квартири). Оскільки квартира має три ізольовані кімнати і нею мають право користуватися три особи, то кожній стороні можна виділити у користування по одній кімнаті. Суд відхилив посилання П. на те, що йому, як власнику 40/100 частин квартири, повинна бути виділена у користування найбільша кімната площею 17.3 кв.м. з лоджією 4.5 кв. м, оскільки його частка у житловій площі становить 18.64 кв. м

Предметом апеляційного та касаційного розгляду зазначена справа не була.

В законі не визначено, в якій величині повинна зазначатися частка. Лише Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України встановлено, що розмір часток зазначається у простих дробах (п. 5.10).

У судовій практиці, як правило, частки вказуються у простих дробах, але трапляються випадки незрозуміло яких розрахунків.

Наприклад, рішенням Рівненського міського суду Рівненської обл. від 21 березня 2011 р. (справа № 2-2176/11) задоволено повністю первійсний позов Особи 1 до Особи 2, ТОВ «Фірма Либідь» третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Особи 3 про виділ в натурі частки із майна, що є у спільній частковій вланості – виділено частку Особи 1 (21,34/100) із будівлі, позначеної в технічному паспорті літ. А-1, що є у спільній частковій власності та знаходиться за Адресою 1, припинено право спільної часткової власності на 21,34/100 ідеальних частки будівлі, що належить Особі 1 в будівлі за Адресою 1. Визнано за Особою 1 право приватної власності на конкретні приміщення.

Також задоволено зустрічний позов Особи 2 до Особи 1, ТОВ «Фірма Либідь» третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Особи 3 про виділ в натурі частки із майна, що є у спільній частковій вланості – виділено частку Особі 2 (10,67/100) із будівлі, позначеної в технічному паспорті літ. А-1, що є у спільній частковій власності та знаходиться за Адресою 1, припинено право спільної часткової власності на 10,67/100 ідеальних частки будівлі, що належить Особі 2 в будівлі по Адресі 1, визнано за Особою 2 право приватної власності на конкретні приміщення.

Із судового рішення вбачається, що третьому співвласнику належить 68/100 частин будівлі.

У постанові Верховного Суду України від 3 квітня 2013 р. у справі № 6-12цс13 зазначено таке:

Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними відсотками від цілого чи у дробному виразі.

 

Право спільної сумісної власності. Здійснення права спільної сумісної власності

 

Спільна сумісна власність – це власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності.

Відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є:

 

- майно, набуте подружжям за час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 368 ЦК, ст. 60 СК);

- майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (ч. 4 ст. 368 ЦК);

- майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів (ст. 175 СК);

- земельні ділянки членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 89 ЗК);

- квартира (будинок), передані при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім’ї наймача у їх спільну сумісну власність (ч. 2 ст. 8 Закону № 2482-ХІІ);

- приміщення загального користування, опорні конструкції багатоквартирного будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у багатоквартирному житловому будинку – належать співвласникам будинку (ч. 2 ст. 382 ЦК);

- майно, набуте жінкою та чоловіком за час спільного проживання однією сім´єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (ст. 74 СК).

Із вивчених матеріалів та судових рішень вбачається, що у судів виникають деякі труднощі у застосуванні останньої норми закону, у зв’язку з чим вважаємо за необхідне звернути увагу на висновок Верховного Суду України, зроблений за результатами розгляду справи № 6-97цс11 (постанова від 20 лютого 2012 р.).

Згідно зі ст. 74 СК, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.

Тобто при застосуванні ст. 74 СК слід виходити з того, що зазначена норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Крім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

За приписами ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що встановлені ч. 2 ст. 3 СК України винятки, згідно з якими подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються офіційно зареєстрованих шлюбів.

Розглядаючи справи про визнання права власності на майно, суди не завжди правильно визначаються з правовою нормою, що регулює спірні правовідносини.

У червні 2007 р. Особа 1 у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього Особи 2 звернулась до суду з позовом до Особи 3 про визнання права власності на садибу та визнання недійсним свідоцтва про право власності, посилаючись на те, що під час перебування в шлюбі з відповідачем здійснили будівництво житлового будинку, але у зв’язку з недостатністю коштів для завершення будівництва з дозволу органу опіки та піклування була продана частка житлового будинку, яка належала її синові – Особі 2. Оскільки кошти від продажу використані на будівництво спірного будинку, просила визнати право власності на житловий будинок в рівних частках за собою, Особою 2 та Особою 3.

Рішенням Волочиського районного суду Хмельницької обл. від 5 грудня 2007 р. позов задоволено. Визнано за Особою 1, Особою 2 право власності на 1/3 частку за кожним на житловий будинок, визнано частково недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно в частині реєстрації права власності за Особою 3. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що спірний будинок на підставі ч. 4 ст. 368 ЦК України є спільною власністю позивачки, її сина та відповідача у рівних частках, як споруджений спільною працею та коштами цих осіб – членів сім’ї.

Рішенням апеляційного суду Хмельницької обл. від 24 березня 2008 р. рішення суду першої інстанції скасовано. Позов Особи 1 задоволено частково. Визнано за Особою 1 право власності на спільне майно подружжя – ½ частину будинку. У задоволенні решти позову відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що спірний будинок споруджений подружжям та що не доведено спорудження його за відповідною угодою подружжя та Особою 2 про створення спільної сумісної власності і вкладу коштів сина позивачки.

Скасовуючи вищезазначені судові рішення, Верховний Суд України в ухвалі від 11 березня 2008 р. зазначив таке:

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (ч. 4 ст. 355 ЦК).

Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна (ч. 2 ст. 357 ЦК).

Згідно із ч. 4 ст. 368 ЦК майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Відповідно до ст. 175 СК майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Суди в порушення вимог статей. 213, 214 ЦПК України на вищенаведені вимоги законодавства уваги не звернули; у достатньому обсязі не визначилися з характером спірних правовідносин і правовою нормою, що їх регулює; не встановили та не зазначили в рішеннях, з яких саме джерел надходження коштів будувався спірний будинок, ступеня та розміру участі кожного члена сім’ї в будівництві спірного будинку та яку частку така участь склала у вартості спірного майна на час спорудження тощо (справа № 6-12181св08).

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуться ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений такою особою без повноважень або з перевищенням повноважень, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника.

Ухвалою Верховного Суду України від 10 березня 2011 р. скасовано рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 1 лютого 2010 р. та ухвалу апеляційного суду Запорізької обл. від 18 травня 2010 р. у справі № 6-37666св10 за позовом Особи 6 до комунального підприємства «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об’єднання № 6» м. Запоріжжя та закритого акціонерного товариства «Київстар Дж.Ес.Ем.» про визнання договору недійсним, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

У позовній заяві позивач зазначав, що 1 квітня 2009 р. між КП «ВРЕЖО № 6» та ЗАТ «Київстар Дж.Ес.Ем.» було укладено договір про встановлення сервітуту, яким ЗАТ «Київстар Дж.Ес.Ем.» надано дозвіл на розміщення на даху його будинку базової станції мобільного зв’язку. Посилаючись на те, що, будучи власником квартири в цьому будинку, він є співвласником даху, однак своєї згоди на укладання спірного договору не давав, а в результаті встановлення станції мобільного зв’язку йому створюються перешкоди у користуванні будинком, шкідливе випромінювання створює загрозу його мешканцям, просив визнати договір недійсним.

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 1 лютого 2010 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької обл. від 18 травня 2010 р., у задоволенні позову відмовлено. Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що спірний договір укладено на виконання рішення виконавчого комітету міської ради КП «ВРЕЖО № 6», в якого будинок значиться на балансі, а договір про встановлення сервітуту не є способом розпорядження майном і згоди власника квартир будинку на його укладення не потрібно. До того ж позивачем не доведено, що в результаті укладення договору йому створюються перешкоди у користуванні приміщеннями будинку.

Однак, Верховний Суд з таким висновком не погодився.

Згідно з ч. 2 ст. 382 ЦК власникам квартир у багатоквартирному будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, а також споруди будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників.

На підставі ст. 369 ЦК співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнано судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Судом установлено, що позивач є власником квартири № 92 в багатоквартирному будинку по вулиці Н., 22-а в м. Запоріжжі. 1 квітня 2009 р. КП «ВРЕЖО № 6», на балансі якого перебуває зазначений будинок, уклало з ЗАТ «Київстар Дж.Ес.Ем.» договір про встановлення сервітуту, яким останньому надано дозвіл на розміщення на даху бунику базової станції мобільного зв’язку.

Встановивши такі обставини, суду з урахуванням зазначених вище положень закону слід було з’ясувати, чи наділене КП «ВРЕЖО № 6» повноваженнями інших співвласників будинку на укладення спірного договору. Посилання суду на те, що договір про встановлення сервітуту не є способом розпорядження майном, є помилковим, оскільки за змістом ст. 317 ЦК під розпорядженням майном мається на увазі можливість визначення його юридичної долі, в тому числі і встановлення обтяжень, яким, зокрема, є сервітут.

Суд на зазначені вище положення закону та обставини справи уваги не звернув, на порушення вимог ст. 212 ЦПК України належним чином посилання позивача не перевірив, що призвело до ухвалення помилкового рішення.

 

Виділ частки із майна, що є у спільній частковій чи у спільній сумісній власності

 

Відповідно до ст. 364 ЦК кожен із співвласників має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

У разі недосягнення згоди про спосіб і умови виділу у натурі частки із спільного майна учасник спільної часткової власності вправі звернутися з відповідним позовом до суду.

Згідно з роз’ясненнями, що містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що це можливо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру). Виділ також може мати місце за наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири (п. 6).

Зазначене правило стосується також поділу майна, що є у спільній сумісній власності.

Ст. 152 ЖК встановлено, що переобладнання і перепланування жилого будинку (квартири), що належить громадянинові на праві приватної власності, провадяться з дозволу виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів.

Слід зазначити, що при вирішенні таких справ суди не завжди звертають увагу на наявність відповідного дозволу.

Наприклад, рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 5 квітня 2011 р. були задоволені позовні вимоги Ч. – позивачці виділено в натурі ¾ частини спірного будинку з відповідними житловими кімнатами та прибудовами. Також було зазначено, що для здійснення запропонованого варіанта розподілу домоволодіння необхідно виконати переобладнання у спірному домоволодінні, а саме перенести перегородку між приміщеннями, закласти дверні прорізи між приміщеннями та ін.

При ухваленні рішення судом не були враховані вимоги ст. 152 ЖК, що може викликати труднощі в його виконанні.

На необхідність дотримання вищевказаних норм звернув увагу і Верховний Суд України в ухвалі від 1 квітня 2009 р. у справі № 6-14446св08 за позовом П.Н. до П.В., Д.С., третя особа – Золотоніське державне міське управління земельних ресурсів, про поділ будинку, визначення порядку користування та розпорядження земельною ділянкою. Зокрема, в ухвалі зазначено, що вирішуючи спір, суд першої інстанції, на що не звернув уваги апеляційний суд, провів поділ будинку з відповідними переобладнаннями та переплануваннями, не перевіривши наявність дозволу виконавчого комітету місцевої ради на проведення зазначених переобладнань, а також чи є технічна можливість поділу зазначеного жилого будинку.

Судові рішення скасовані з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Судам слід мати на увазі, що у разі виділу частки із майна, що є у спільній частковій власності, відносно особи, майно якої виділено в натурі, спільна власність припиняється, але зберігається щодо інших учасників спільної власності, які не бажають реалізовувати право на виділення своїх часток із спільного майна.

З 1 січня 2013 р. набули чинності зміни до ст. 364 ЦК, внесені Законом України від 11 лютого 2010 р. № 1878-VІ «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України». Ст. 364 доповнено новою частиною такого змісту: «У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації». При цьому залишається невирішеним питання щодо того, чи збільшується у такому разі розмір часток у праві спільної сумісної власності інших співвласників, чи вони залишаються незмінними.

Помилковою слід вважати практику судів, які під час вирішення справ про виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності, вирішують питання щодо привласнення виділеному об’єкту нової окремої адреси, оскільки це до компетенції суду не відноситься.

Так, рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 липня 2011 р. задоволені позовні вимоги Ч. – виділено із спільного майна частину житлового будинку з виділенням в окреме домоволодіння і з присвоєнням нової адреси.

У порядку, встановленому ст. 364 ЦК, з дотриманням вимог ст. 370 ЦК щодо рівності часток співвласників, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду, здійснюється і виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим в силу неподільності речі (автомобіль, музичний інструмент тощо) співвласник в такому випадку має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Причому компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Водночас у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» зазначено, що «…в окремих випадках суд може, враховуючи конкретні обставини справи, і при відсутності згоди власника, що виділяється, зобов'язати решту учасників спільної власності сплатити йому грошову компенсацію за належну частку з обов'язковим наведенням відповідних мотивів. Зокрема, це може мати місце, якщо частка у спільній власності на будинок є незначною й не може бути виділена в натурі чи за особливими обставинами сумісне користування ним неможливе, а власник в будинку не проживає і забезпечений іншою жилою площею».

Це положення постанови Пленуму потребує зміни для приведення його у відповідність із правилами ЦК 2003 р., оскільки на момент прийняття постанови діяла норма, яка не містила безумовного правила про можливість присудження компенсації лише за умови згоди на це співвласника, який вимагав виділу.

Не можна вважати усталеною практику вирішення справ зазначеної категорії з питання, чи є підставою для відмови у позові неможливість співвласників (наприклад, у зв’язку з їх матеріальних становищем) виплатити компенсацію.

Так, рішенням апеляційного суду Одеської обл. від 23 грудня 2010 р. скасовано рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської обл. від 7 жовтня 2010 р., яким на підставі ч. 2 ст. 364 ЦК на користь М. з Д. стягнуто вартість ½ частини квартири, що належала їм на праві спільної часткової власності, виходячи з неможливості розділу та спільного користування квартирою. Скасовуючи рішення суду і відмовляючи в задоволенні позову про стягнення компенсації, колегія суддів виходила з того, що закон не допускає можливості примусити іншого співвласника виплатити компенсацію (справа № 22ц-20938/07).

Деснянський районний суд м. Києва, відмовляючи в задоволенні позову У. до К. про стягнення компенсації за ¼ частину квартири, виходив з того, що відповідно до ч. 5 ст. 319 ЦК власник не може використовувати право власності на шкоду правам та свободам громадян. К. - власник ¾ частин спірної квартири не працює, отримує лише пенсію, має незначний дохід, а тому не спроможна сплатити позивачу грошову компенсацію вартості його частки, визнання за відповідачкою всупереч її волі права власності на частку позивача є використанням одним співвласником свого права на шкоду іншому співвласнику. Рішення суду в апеляційному порядку не переглядалось.

Аналогічне обґрунтування з цього приводу висловлене Верховним Судом України в ухвалі від 22 квітня 2009 р. у справі № 6-8265св08, зокрема, в мотивувальній частині ухвали Верховного Суду України зазначено таке:

«Згідно з вимогами частин 4 і 5 ст. 319 ЦК України власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Місцевий суд під час розгляду справи в порушення вимог статей 213 і 214 ЦПК України не повністю визначився з характером спірних правовідносин, зосередився лише на нормах закону, які передбачають наявність у позивача права вимоги на отримання грошової компенсації за належну йому частку майна у спільній частковій власності, однак не звернув уваги й на наявність у Особи 1 обов'язків власника відповідно до положень ст. 319 ЦК України та не вирішив питання, чи має Особа 2 реальну можливість сплатити позивачу грошову компенсацію в сумі 200 000 грн., чи не призведе покладення на неї такого обов’язку до звернення стягнення на квартиру, її примусового продажу й порушення законних прав відповідачки».

Водночас в ухвалі Верховного Суду України від 19 березня 2008 р. у справі № 6-2883св08 висловлена інша – протилежна позиція, а саме:

«У силу положень статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 ЦК України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, в тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.

Виходячи з цих положень, правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток, співвласники у здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.

Відповідно до ч. 1 ст. 364 ЦК України кожен із співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі частки, що є у спільній частковій власності.

За неможливості такого виділу у зв'язку з неподільністю речі (ч. 2 ст. 183 ЦК України) співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Виходячи з аналізу зазначеної норми у взаємозв'язку з положеннями статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 316, 317, 319, 358, 361 ЦК України слід дійти висновку, що передбачене частиною другою цієї норми право співвласника на виділ частки зі спільного майна шляхом отримання грошової компенсації вартості частки в майні не може бути обмежене іншими співвласниками і такому його праву співвласника, що виділяється, кореспондується обов'язок інших співвласників сплатити грошову компенсацію частки, розмір якої визначається з дійсної вартості майна на час розгляду судом справи.

При цьому зазначеною нормою передбачено, що обов'язковою умовою призначення грошової компенсації є лише згода співвласника, який заявив вимоги про виділ частки, і не передбачається обов'язковість згоди інших співвласників на такий виділ та не ставиться право співвласника на виділ у залежність від згоди інших співвласників і мотивів, з яких власник має намір реалізувати своє право на виділ.

Обмежуючи право позивачів на виділ частки зі спільного майна та виходячи при цьому з інтересів відповідачів (їх матеріального забезпечення й стану здоров'я), суд залишив поза увагою та оцінкою доводи позивачів, які є інвалідами, надані ними докази щодо неможливості спільного використання спірної квартири, факту проживання в іншому населеному пункті та факту відмови відповідачів вирішити питання про припинення права спільної часткової власності в будь-який із трьох запропонованих позивачами способів, і не звернув увагу, що правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших».

При вирішенні таких справ крім спеціальної норми слід керуватися і загальними засадами цивільного законодавства (ст. 3 ЦК) щодо справедливості, добросовісності та розумності з врахуванням прав і інтересів усіх співвласників і рекомендувати судам вивчати ретельно обставини справи з метою з’ясувати, чи не зловживає особа, яка бажає виділу в натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності, наданим йому ч. 2 ст. 364 ЦК правом, чи реалізація цього права не порушить прав інших осіб, які не мають змоги сплатити співвласнику грошову або іншу матеріальну компенсацію вартості його частки, і що такий виділ не завдасть їм шкоди.

 

Припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників

 

Відповідно до ч. 1 ст. 365 ЦК право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.

Питання – чи є частка незначною, підлягає вирішенню судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Так, ¼ частина однокімнатної квартири загальною площею 32.2 кв. м не є рівнозначною ¼ частині двоповерхового житлового будинку загальною площею 460 кв. м.

Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, також робиться в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об’єкта, який є спільним майном (ухвала Верховного Суду України від 23 червня 2010 р. у справі № 6-22505св09).

Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської обл. від 16 листопада 2010 р. (справа № 2-1977/2010 р.) задоволено позов Особи 2, яка діяла в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього Особи 3, Особа 4 до Особи 5 про виділення частки в натурі. В подальшому позовні вимоги Особа 2 змінила і просила припинити право власності Особи 5 на його 1/16 частку у спільному майні, розділивши в рівних долях цю частку між нею та синами, надавши відповідачу за це грошову компенсацію.

Судом встановлено, що сторони проживають в 1/4 частині цегляного будинку, що являє собою 2-кімнатну квартиру, загальною площею 45,9 кв. м, житловою площею – 25,1 кв. м. Частка кожного із співвласників складає 1/6 частину відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Згідно з висновком будівельно-технічної експертизи розподіл в натурі квартири без порушення вимог нормативних документів неможливий. Кожній із сторін не може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (ізольовану квартиру).

Позов задоволено судом, виходячи з положень ст. 365 ЦК та враховуючи, що відповідач створює неможливі умови для проживання своєї родини в будинку, що доводиться низкою постанов органів міліції про відмову в порушенні кримінальної справи, консультативним висновком міського центру соціальних служб для сім’ї і молоді від 17 червня 2010 р. про те, що спільне проживання дітей з батьком є неможливим, тому що його неадекватна поведінка призводить до деформації особистості дітей та їх матері, ускладнює можливості їх самореалізації та самоствердження, руйнує їх особистий простір та світогляд, та беручи до уваги, що позивачка вартість частини у праві спільної часткової власності відповідача йому компенсувала.

Проте, питання наявності у відповідача іншого житла у суді не з’ясовувалось, а оскільки передбачається його виселення, то відсутність у нього іншого помешкання не виключає нанесення йому істотної шкоди.

У суддівських колах триває дискусія стосовно того, чи необхідні для припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників усі чотири умови, чи достатньо однієї з них.

Верховний Суд України неодноразово висловлював свою позицію із зазначеного питання, а саме те, що із змісту норми ст. 365 ЦК випливає, що припинення права особи на частку у спільному майні допускається за наявності будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1 – 3 ч. 1 ст. 365 ЦК, але за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї (ухвала Верховного Суду України від 23 червня 2010 р. у справі № 6-22505св09;  постанова від 16 січня 2012 р. у справі № 6-81цс11).

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Невиконання позивачем цієї умови є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 21 грудня 2010 р. (набуло статусу остаточного 21 березня 2011 р.) у справі за заявою Особи 33 № 35041/05 установлено наявність порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня  1997 року, а саме: незаконного позбавлення Особи 33 майна у зв’язку з порушенням правил щодо попереднього депонування суми відшкодування, що може призвести до негативних економічних наслідків для Особи 33, оскільки вимога попереднього платежу є не просто технічною складовою процедури відчуження майна, яка встановлена законом, а основною вимогою, на якій повинно ґрунтуватися рішення суду про позбавлення особи майна без її згоди.

У ході вивчення справ та судових рішень звертає на себе увагу ототожнення деякими судами положень статей 364 та 365 ЦК, зокрема одночасне застосування вказаних норм до правовідносин припинення права на частку у спільному майні.

Ці норми є різними за своєю правовою природою. Першою з них регулюється питання добровільного припинення спільної часткової власності на вимогу власника, що бажає реалізувати право на виділ своєї частки; іншою ж нормою регулюються правовідносини щодо припинення на вимогу інших співвласників майна права особи на частку в спільній власності за відсутності на це її згоди й бажання, тобто примусово, а тому одночасне їх застосування за позовом однієї особи є помилковим.

На зазначене звернув увагу Верховний Суд України.

В ухвалі від 17 лютого 2010 р. у справі № 6-6248св09 зазначено таке: «Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, керувався положеннями як ст. 364, так і ст. 365 ЦК України, які є взаємовиключними і одночасно застосовані бути не можуть».

 

Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності

 

Вирішуючи спори, що виникають у зв’язку з реалізацією співвласником у спільній частковій власності переважного права купівлі частки майна судам необхідно враховувати таке:

а) у зв’язку з тим, що на підставі ст. 364 ЦК співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності, то після припинення в такому порядку спільної часткової власності припиняється і їх переважне право купівлі частки у цьому майні;

б) у випадку порушення переважного права купівлі встановлена ст. 362 ЦК позовна давність в один рік, протягом якого співвласник у спільній частковій власності має право вимагати в судовому порядку переведення на нього прав і обов’язків покупця, обчислюється з того часу, коли він довідався або міг довідатися про порушення свого права.

Відповідно до ст. 362 ЦК підставою для пред'явлення співвласником позову про переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу частки майна у праві спільної часткової власності є такі порушення:

-         продаж співвласником частки у праві спільної часткової власності без письмового попередження інших співвласників про намір продати свою частку, ціну та інші умови її продажу;

-         укладання договору купівлі-продажу без одержання повідомлення від співвласників про відмову від здійснення ними переважного права купівлі до спливу одного місяця щодо нерухомого майна і десяти днів щодо рухомого майна з дня одержання ними повідомлення про продаж;

-         продаж проведено за істотно нижчого ціною і на більш легких умовах, ніж пропонувалося співвласникам.

Переважне право купівлі діє лише у разі продажу частки особі, яка не входить до кола співвласників. У разі ж продажу частки будь-кому з співвласників решта співвласників не має переважного права на її купівлю.

Якщо декілька співвласників бажають скористатися переважним правом купівлі частки, то вибір того, кому продати свою частку, належить продавцю відповідно до ч. 3 ст. 362 ЦК.

Пред’являючи такий позов, позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. Невиконання позивачем цієї умови є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

У рішенні суду про переведення на співвласника прав і обов’язків покупця повинно бути зазначено про заміну покупця позивачем в договорі купівлі-продажу майна, а також про стягнення з позивача на користь відповідача сплачених ним сум.

Судам слід мати на увазі, що захист переважного права купівлі частки майна у праві спільної часткової власності не може здійснюватися шляхом визнання недійсним договору, яким порушено зазначене право, оскільки переведення права купівлі можливо лише за дійсним договором.

Так, рішенням Чигиринського районного суду Черкаської обл. від 12 жовтня 2010 р. задоволено позов Особи 8 до сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Урожай-СК, Особи 5 – визнано договори куплі-продажу недійсними з переведенням на Особу 8 прав та обов’язків покупця (справа №  2-489/2010).

 

Поділ майна, що є у спільній частковій власності

 

Згідно зі ст. 367 ЦК майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками.

У разі поділу спільного майна право спільної часткової власності на нього припиняється.

Відповідні роз'яснення щодо порядку проведення поділу містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок». Зокрема в п. 7 зауважено, що в спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності.

Оскільки мова йде про виділ відокремлених частин майна слід керуватися тими ж вимогами, що і у виділі в натурі частки із спільної часткової власності одним із співвласників. Що стосується будинку (квартири), то це можливо, коли кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку (квартири) з ізольованими жилими та підсобними приміщеннями з самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі крвартири, або якщо наявна технічна можливість переобладнати будинок (квартиру) в ізольовані квартири.

В основному суди враховують положення закону і рекомендації Верховного Суду України, однак, іноді поділ проводиться таким чином, що унеможливлює або обмежує користування виділеним у натурі майном.

Наприклад, Личаківським районним судом м. Львова 21 грудня 2011 р. задоволено позов Є.С. до Д.У., Є.Г. про поділ квартири. Виділено позивачеві приміщення на першому поверсі, а відповідачам приміщення на другому поверсі будинку, при цьому поза увагою суду залишилось те, що сторонам виділяються жилі приміщення, які не мають самостійних виходів, і які не можуть використовуватися як окремі квартири.

У судів виникає питання, чи можливий поділ з відхиленням від розміру часток і з присудженням компенсації співвласнику, частка якого зменшується, оскільки в ст. 367 ЦК це питання не врегульоване.

У даному випадку слід застосовувати аналогію закону і керуватися положенням ч. 2 ст. 364 ЦК.

З цього приводу надавались роз’яснення і Пленумом Верховного Суду України. В абз. 2 п. 7 вищевказаної постанови зазначено, що у разі, якщо виділ технічно можливий, але з відхиленням від розміру часток кожного власника, суд з врахуванням конкретних обставин може провести його зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації учаснику спільної власності, частка якого зменшилась.

Але при цьому слід враховувати, що надання компенсації співвласнику можливе лише за його згодою.

Неоднаково вирішуються справи про поділ майна між співвласниками за наявності укладеного між ними та посвідченого нотаріально договору про порядок володіння та користування спільним майном.

Деякі суди вважають, що виділ частки зі спільної часткової власності чи поділ майна, що є у спільній частковій власності, повинен відбуватися з урахуванням договору про порядок користування спільним майном, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 358 ЦК, якщо такий договір посвідчений нотаріально він є обов’язковим і для особи, яка придбаває згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Згідно з висновком Верховного Суду України у постанові від 3 квітня 2013 р. у справі № 6-12цс13, норма ст. 358 ЦК регулює саме порядок здійснення права часткової власності, тобто порядок користування спільною частковою власністю без її поділу в натурі, наслідком якого є припинення права спільної часткової власності. Установлення співвласниками порядку користування будинком з виділенням конкретних приміщень у натурі не припиняє право спільної часткової власності, тому що такі частини не перетворюються в об’єкт самостійної власності кожного з них. Визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.

При розгляді спорів про поділ майна між співвласниками місцеві суди ухвалюють рішення, як правило, з врахуванням висновку судової будівельно-технічної експертизи. Експерт, який уповноважений проводити такий вид експертиз, має відповідати вимогам, встановленим Законом України від 25 лютого 1994 р. № 4038-ХІІ «Про судову експертизу» і має бути внесений до Державного реєстру атестованих судових експертів (ст. 53 ЦПК).

Слід зазначити, що суди не завжди враховують вищезазначене.

Так, рішенням Бородянського районного суду Київської обл. позов Ж. до І. про поділ житлового будинку між співвласниками задоволено. Задовольняючи позовні вимоги Ж., суд провів поділ будинку згідно з висновком спеціаліста – будівельника Л., який не є атестованим судовим експертом.

 

Поділ майна, що є у спільній сумісній власності

 

Поділ майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється в такому ж порядку, як і поділ майна, що є в спільній частковій власності, з урахуванням положення, встановленого ч. 2 ст. 372 ЦК щодо рівності часток кожного із співвласників у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

При розгляді таких справ необхідно також враховувати і спеціальні норми, що містяться у законодавстві.

Так, ст. 70 СК передбачено, що при вирішенні питання про поділ майна між подружжям суд має право відступити від засад рівності часток подружжя, зокрема, якщо один з них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. Частка чоловіка або дружини може бути також збільшена, якщо з нею, ним проживають малолітні, неповнолітні, а також повнолітні, але непрацездатні діти, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Взагалі, із справ про поділ майна, що є у спільній сумісній власності, більшість складають справи про поділ спільного майна подружжя.

Детальні роз’яснення щодо застосування судами законодавства при розгляді справ про поділ спільного майна подружжя, які надані в постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 р. № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя».

 

Розгляд інших справ про поділ майна

 

            Слід зазначити, що трапляються випадки, коли суди розглядають справи, у яких відсутній спір, перебираючи на себе функції, що належать до сфери інших органів.

Незрозуміло, якими нормами закону керувався суд, вирішуючи справу № 2-1345/11 за позовом К. до комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації і державної реєстрації об’єктів нерухомого майна Севастопольської міської Ради» про поділ будинку в натурі і визнання права власності.

          Позивач звернувся до суду з даним позовом та просив реально розділити будинок № 75/4 по вул. Б. у м. Севастополі, що належить йому на праві власності в цілому на підставі свідоцтва про право власності. Будинок складається з чотирьох окремих житлових приміщень, які можуть використовуватися як окремі квартири, та одного нежитлового приміщення у цокольному поверсі. Згідно з технічним висновком архітектурно-будівельної інспекції про стан будівельних конструкцій конструктивна схема будівлі дозволяє використовувати поверхове розміщення житлових приміщень, як окремі квартири, а також вбудованого приміщення цокольного поверху житлового будинку № 75/4 по вул. Б. у м. Севастополі.

          Однак, згідно з тимчасовим положенням «Про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно», затвердженим 7 лютого 2002 р., заміна свідоцтва про право власності на окремі частини житлового будинку не передбачена. Реєстрація права власності позивача на житловий будинок як загальний об’єкт перешкоджає йому розпоряджатися окремою частиною будинку.

          Рішенням Нахімовського районного суду м. Севастополя позов К. задоволений. Ухвалено розділити житловий будинок, який належить К. на праві власності, на окремі об’єкти нерухомості – окремі квартири в рівні 1-го, 2-го та 3-го поверхів, а також вбудованого нежитлового приміщення цокольного поверху.

          Визнано за К. право власності на окремі квартири і вбудоване нежиле приміщення на цокольному поверсі.

          В апеляційному порядку рішення суду не оскаржувалось.

          У даній справі у позивача виникло у встановленому порядку право власності на новостворений об’єкт нерухомості – будинок. Це право зареєстровано у встановленому законом порядку. Та обставина, що за позивачем зареєстрований цілий будинок, не суперечить його праву власності, оскільки він, згідно дозвільних документів, будував одноквартирний будинок. Підстави для захисту: порушення, невизнання або оспорювання цивільного права, відсутні.

 

Розгляд спорів щодо спільної сумісної власності власників житлових багатоквартирних будинків

 

Відповідно до ч. 2 ст. 382 ЦК власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування (сходові клітини, ліфтові шахти, коридори, вестибюлі, горища і под.), опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Усі зазначені об’єкти складають єдине ціле з квартирами і житловим будинком, призначені вони для постійного обслуговування і забезпечення відповідної експлуатації всього будинку. Згідно з нормою ст. 19 Закону України від 29 листопада 2001 р. № 2866-ІІІ «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку перебуває неподільне майно.

З аналізу вищезазначених норм вбачається висновок про неможливість припинення права спільної сумісної власності на допоміжні приміщення шляхом виділенням частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

Однак, деякі суди задовольняють позови про виділ в натурі частки приміщень, що знаходяться у спільній сумісній власності власників квартир багатоквартирного будинку.

Так, рішенням  Алуштинського міського суду Автономї Республіки Крим від 1 лютого 2011 р. частково задоволено позов К. до О. та інших про виділ в натурі частки жилого будинку і припинення права спільної часткової власності. Суд першої інстанції виходив з того, що  позивачці належить 80/300 жилого будинку, тому вона має право на виділення своєї частки у будинку, у тому числі підвалу та частки сараю. Судом апеляційної інстанції зазначене рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про відмову в позові у частині його задоволення з тих підстав, що житловий будинок є багатоквартирним, де власники квартир є також власниками  допоміжних  приміщень, призначених для  забезпечення та експлуатації жилого будинку, тому зазначений жилий будинок не підлягає  розділу як приватний жилий будинок на підставі ст. 364 ЦК (справа № 22-ц/0190/2820/11).

Рішенням Конституційного Суду України від 2 березня 2004 р. № 4-рп/2004 надано офіційне тлумачення положень статей 1, 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». В даному рішенні зазначається, що допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткової дії, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

Не зважаючи на це, суди по-різному вирішують справи стосовно визнання права власності на підвальні та інші приміщення (мансарди, горища) в багатоквартирних будинках.

Так, наприклад, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 25 липня 2008 р. у справі № 2-387/2008 р. задоволено частково позов Особи 1, Особи 2, Особи 3  до Фонду приватизації комунального майна Печерського району м. Києва, ТОВ «Рекламне агентство» – визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень, а саме підвалу в багатоквартирному житловому будинку.

А рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя у справі № 2-78/2010 позовні вимоги Особи 1 та ще 13 осіб до Запорізької міської ради, ПП «Гусарова», Особи 15 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень підвалу недійсним – залишено без задоволення.

Пов’язано це з тим, що в багатьох будинках є нежитлові приміщення, які не призначені для його обслуговування, а можуть використовуватися для розташування крамниць, перукарень, офісів тощо. Ці приміщення можуть перебувати в комунальній або приватній власності.

Допоміжними приміщеннями мають вважатися усі без винятку приміщення БЖБ незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту та наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов’язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, які з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, які не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

 

Захист права власності

 

Найбільш ефективним і поширеним способом відновлення порушених прав та законних інтересів власника є судовий захист. Судовий захист права власності у порядку цивільного судочинства здійснюється за вимогами:

а) про витребування майна із чужого незаконного володіння, а в передбачених законом випадках – і від добросовісного набувача, чи відшкодування його вартості;

б) про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном;

в) визнання права власності в порядку ст. 392 ЦК;

г) про виключення майна з акта опису і звільнення з-під арешту;

д) про захист прав співвласника у разі виділу, поділу та продажу спільного майна;

е) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням прав власника;

є) про визнання недійсними договорів та про визнання договорів дійсними – у випадках, передбачених ЦК;

ж) про заборону вчинення дій, які можуть порушити право власності, або про здійснення певних дій для запобігання такому порушенню.

Судами можуть розглядатися й інші вимоги, пов’язані із захистом права власності.

 

Превентивний спосіб захисту права власності

 

Відповідно до ч. 2 ст. 386 ЦК власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Зазначений спосіб захисту права власності спрямований на попередження можливого порушення, яке на момент подання позову відсутнє, але при цьому у власника є всі підстави вважати, що дії відповідних осіб неминуче призведуть до порушень його права.

Так, рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 4 лютого 2011 р. задоволено позов Особи 1 про заборону відповідачу здійснювати подальше будівництво прибудови до квартири за Адресою 2 та зобов’язання її ліквідувати фундамент з цокольною спорудою цього будівництва. При ухваленні рішення суд керувався положеннями ч. 2 ст. 386 ЦК.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської обл. вказане рішення суду залишено без змін (справа № 2-579/11).

Судова практика свідчить про те, що така вимога, як правило, заявляється поряд з іншими вимогами.

Наприклад, Особа 1 звернувся до суду із позовом, в якому зазначав, що він є власником 55/100 частин будинку за Адресою 1. Посилаючись на те, що відповідач на суміжній земельній ділянці, що розташована за адресою: Адреса 2, у безпосередній близкості від частини його будинку та без отримання відповідних дозволів і узгодження проекту, з порушенням будівельних, санітарних та протипожежних норм збудував і використовує без введення в експлуатацію нежитлове приміщення – салон із продажу будівельних матеріалів, чим порушує його право власника на безпечне користування своїм майном, просив на підставі ст. 16 ЦК України, статей 2, 4, 48 Закону України «Про власність» з метою усунення перешкод зобов'язати відповідача знести зведену ним споруду.

Рішенням Київського міського суду м. Харкова від 5 червня 2007 р. позов задоволено. Зобов’язано АТ «Концерн «АВЕК та Ко» знести будівлю – салон із продажу будівельних матеріалів, що розташований за Адресою 2.

Апеляційним судом Харківської обл. від 9 жовтня 2007 р. рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення про відмову Особі 1 у задоволенні позову.

Скасовуючи рішення апеляційного суду і залишаючи в силі рішення місцевого суду, Верховний Суд України зазначив, що норми статей 15, 16, 386, 391 ЦК гарантують власникові майна можливість вимагати усунення порушень його права незалежно від того, чи вони вже фактично відбулися, чи є підстави передбачати можливість такого порушення його права в майбутньому.

Відповідно до положень норм статей 16, 391, 386 ЦК власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про недоведеність факту порушення права власності Особи 1 та про безпідставність застосування судом першої інстанції способу захисту, який, на думку апеляційного суду, може бути застосовано лише суб’єктами, зазначеними в ч. 7 ст. 376 ЦК, з підстав передбачених у цій нормі, у той час як позивач зазначив підставою позову ст. 391 ЦК та ст. 48 Закону України «Про власність» (справа № 6-28598св07).

Деякі суди вважають, що до цієї категорії належать позови про усунення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи і задовольняють їх, керуючись статтями 386 і 1163 ЦК.

Наприклад, Особа 1 і Особа 2 звернулись до Турківського районного суду Львівської обл. з позовом до відповідачів, в якому просили зобов’язати відповідачів знести фундамент, самовільно збудований на відстані менше ніж 15 метрів від належного їм житлового будинку, що створює загрозу знищення або пошкодження пожежею належного позивачам майна, що є порушенням їх права власності, а також створює загрозу життю і здоров’ю членів сімей позивачів. З позовом про знесення самочинно збудованого фундаменту звернулась і Турківська міська рада Львівської обл. Позовні вимоги були задоволені судом на підставі статей 376, 386, 1164 ЦК (справа № 2-196/08).

 

Витребування майна із чужого незаконного володіння, у тому числі від добросовісного набувача (віндикаційний позов)

 

При розгляді спорів про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути власник майна (фізичні, юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів), який на момент подання позову не володіє цим майном, а також особа, яка хоча і не є власником, але у якої майно перебувало у володінні за законом або договором, зокрема на підставі цивільно-правових договорів (зберігання, майнового найму тощо), в оперативному управлінні, на праві повного господарського відання, а також на інших підставах, встановлених законом.

Відповідачем у справах даної категорії є особа, яка на момент подання позову фактично володіє майном без підстав, передбачених законом, адміністративним актом чи договором. Позов про витребування майна від особи, у незаконному володінні якої це майно перебувало, але у якої воно на момент розгляду справи в суді відсутнє, не підлягає задоволенню, що не виключає можливості стягнення з цієї особи відшкодування завданих збитків, якщо про це заявлено вимогу.

Незаконним володільцем може бути добросовісний і недобросовісний набувач.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати.

Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і який на її відчуження не має права.

Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного лише в передбачених законом випадках (ст. 388 ЦК), а саме:

- у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

- було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

- вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі інших шляхом;

- у всіх випадках добросовісного заволодіння річчю на підставі безвідплатного договору з особою, яка не мала права на її відчуження.

У разі відчуження майна за відплатним договором відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункти 1-3 зазначеної статті). Наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Під час розгляду вимог про витребування майна у його набувача мають бути враховані всі умови, передбачені ст. 388 ЦК (постанова Верховного Суду України від 6 грудня 2010 р., справа № 3-13гс10).

Не може бути витребуване від добросовісного набувача майно, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень, а також гроші та цінні папери на пред’явника (ч. 2 ст. 388, ст. 389 ЦК).

При цьому слід мати на увазі, що у разі, якщо проведені на виконання судового рішення прилюдні торги з реалізації майна визнано судом такими, що проведені з порушенням чинного законодавства щодо порядку виконання судових рішень, то особа, яка придбала це майно, не є добросовісним набувачем, у якого майно не може бути витребувано відповідно до ч. 2 ст. 388 ЦК (постанова Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 р., справа № 3-98гс11).

Слід звернути увагу, що добросовісність набуття – це не предмет позову, а одна з обставин, що має значення для справи, яка підлягає доказуванню. У зв’язку з цим не підлягають розгляду позовні вимоги про визнання набувача майна добросовісним, оскільки відповідно до ст. 338 ЦК питання добросовісності набуття майна є одним із фактів, що має значення для вирішення справи і встановлюєтья судом відповідно до ст. 214 ЦПК (про це зазначено в рішенні Верховного Суду України від 19 січня 2011 р. у справі № 6-13839св10). Такі заяви не підлягають розгляду на підставі ч. 6 ст. 235 ЦПК.

Об’єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 9 червня 2009 р. було задоволено частково позов Особи 6 до Особи 7, Особи 8, Особи 9, обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» про визнання права власності на квартиру, визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, витребування квартири з чужого незаконного володіння та зобов’язання здійснити державну реєстрацію права власності на квартиру – визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений між Особою 11 та Особою 7, стягнуто з Особи 9 на користь Особи 68 000 грн., що складає ціну квартири за вказаним договором.

Рішенням апеляційного суду Львівської обл. від 15 жовтня 2009 р. зазначене рішення суду першої інстанції в частині стягнення з Особи 9 на користь Особи 68 000 грн. за договором купівлі-продажу квартири від 28 липня 2005 р. скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов Особи 6 про витребування майна задоволено. Постановлено витребувати у Особи 9 квартиру та повернути її Особі 6. Визнано за Особою 6 право власності на зазначену квартиру.

Ухвалюючи рішення про визнання права власності на квартиру та витребовуючи її від нинішнього володільця, апеляційний суд виходив із того, що позивачка у встановленому законом порядку прийняла спадщину і в неї виникло право на спадкову квартиру, а квартира була незаконно невідомою особою відчужена від імені її батька, який на той час вже помер. Оскільки квартира вибула з її володіння поза її волею, позивачка має право витребувати її від добросовісного набувача.

Однак, апеляційний суд не взяв до уваги та не дав належної оцінки тій обставині, що Особа 9 у встановленому законом порядку одержала дозвіл на використання квартири як нежилого приміщення, приєднала її до вже існуючого кафе, розширивши в такий спосіб кафе, та використовує під кафе. Отже жила квартира, яка була об’єктом оспореного позивачкою договору купівлі-продажу та є відшукуваною нею шляхом віндикації річчю, фактично припинила своє існування і не може бути витребувана в натурі.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність грошової компенсації відповідачкою на користь позивачки вартості квартири. Разом з тим з висновком суду про необхідність сплати позивачці суми, за яку квартира була відчужена за визнаним в подальшому недійсним договором, учасником якого позивачка до того ж не була, є помилковим. Суду слід було встановити дійсну вартість спірної квартири на момент її неправомірного вибуття з володіння позивачки та стягнути її з відповідачки, яка, об’єднавши квартиру з кафе, фактично створила нову річ.

За таких обставин ухвалою Верховного Суду України від 20 січня 2010 р. рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (справа № 6-27959св09).

Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилась, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов’язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень Глави 83 ЦК.

Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ. Відповідно до положень ч. 1 ст. 184 ЦК річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

Як правило, суди правильно відмовляють в задоволенні позову про витребування із чужого незаконного володіння речей, визначених родовими ознаками, однак трапляються і випадки їх задоволення.

           Так, рішенням Близнюківського районного суду Харківської обл. від 25 грудня 2007 р. задоволено позов про витребування із чужого незаконного володіння 3150 кг насіння соняшника (справа № 2-321/07); рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської обл. від 25 листопада 2008 р. задоволено позов про повернення в натурі безпідставно вилученого насіння соняшника товарного в кількості 16115 кг (справа № 2-524/2008 р.).

           Судами не було враховано, що насіння (зерно) не належить до речей, визначених індивідуальними ознаками, у зв’язку з чим вимоги позивачів про витребування такого майна в порядку ст. 387 ЦК задоволенню не підлягають.

           Актуальним є питання конкуренції віндикаційного і зобов’язального позовів.

              Наявність між сторонами зобов’язальних правовідносин виключає можливість пред’явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки передання майна в користування особі, яка зобов’язалась повернути це майно після закінчення строку, на який воно передане, але не виконує цього обов’язку, базуються на умовах укладеного між сторонами договору та регулюються відповідно Розділом ІІІ Книги п’ятої ЦК. Майно, передане власником іншій особі у володіння або користування за договором між ними, не може вважатися таким, що вибуло з володіння власника не з його волі.

           Деякі суди зазначене правило не враховують.

           Рішенням Ічнянського районного суду Чернігівської обл. від 3 березня 2010 р. повністю задоволено позовні вимоги ВАТ «Державний ощадний банк України»: стягнуто з Особи 1 на користь ВАТ «Державний ощадний банк України» заборгованість по сплаті орендної плати за користування частиною площі 9 кв. м під розміщення складу, витребувано з незаконного володіння Особи 1 цю частину площі під розміщення складу та зобов’язано Особу 1 звільнити дане приміщення.

           В судовому засіданні було встановлено, що між ВАТ «Державний ощадний банк України» та приватним підприємцем Особою 1 1 січня 2008 р. укладено договір оренди частини площі 9 кв. м під розміщення складу строком на два роки одинадцять місяців зі сплатою орендної плати у розмірі 10 грн. за 1 кв. м на місяць. Особа 1 припинив свою підприємницьку діяльність 23 листопада 2009 р.,  у звязку з чим договір найму припинено. Відповідач орендовану площу добровільно не звільняє. Також Особа 1 без поважних причин не сплачував орендну плату, сума заборгованості за договором становить 720 грн. (справа № 2-276/10). 

           Рішення обґрунтоване нормами, що регулюють зобов’язальні правовідносини (найму(оренди)) і ст. 387 ЦК.

Щодо розв’язання існуючої проблеми розмежування випадків застосування двохсторонньої реституції як наслідку недійсності правочину та витребування майна від добросовісного набувача, як способу захисту прав власника, порушених незаконним відчуженням цього майна, яка не мала права його відчужувати, Верховним Судом України надані відповідні роз’яснення спочатку в Узагальненні практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними та в подальшому у вищезазначеній постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 9.

У п. 10 вказаної постанови зазначено, що реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача – з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК.

Зазначена правова позиція викладена також в постанові Верховного Суду України у справі № 3-103 гс11.

У випадках, коли в позовах поєднуються або помилково заявляються вимоги про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначити, яку вимогу по суті (а не за формою) пред’являє позивач, і, відповідно застосовувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами ст. 4, пункти 3, 4 ч. 1 ст. 214 ЦПК.

 

 

 

 

 

Усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження майном (ст. 391 ЦК)

 

Власник майна вправі звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (негаторний позов).

Із зазначеним позовом може звернутися також особа, яка відповідно до закону або договору має право володіння та користування майном, у тому числі у випадку, коли зазначені перешкоди чиняться власником такого майна.

Слід звернути увагу на неможливість одночасного пред’явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація – це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого не власника) і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (оскільки негаторний позов – це позов про захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння).

Наприклад, рішенням Алчевського міського суду Луганської обл. від 16 серпня 2012 р. у справі № 2-1937/2012 задоволено позов Особи 1, Особи 2 до ТОВ «61 КВАРТАЛ» про усунення перешкод у здійсненні права власності та витребування майна із чужого незаконнго володіння.

Із рішення вбачається, що між Особою 1, Особою 2 та ТОВ «61 КВАРТАЛ» 15 грудня 2010 р. було укладено попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна, згідно з яким відповідач повинен був в строк до 5 листопада 2011 р. повністю закінчити будівництво об'єкта узгодженої цим договором площі, ввести будинок за Адресою 1 в експлуатацію, в термін до 5 грудня 2011 р. укласти і нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу цього будинку між ним, як продавцем, і позивачами, як покупцями, і здійснити його фактичну передачу в їх володіння та користування. Позивачі, в свою чергу, зобов'язались сплатити відповідачу повну ціну будинку згідно з графіком платежів і по закінченні будівництва прийняти будинок від відповідача.

На підставі Декларації про готовність об'єкта до експлуатації відповідач здав вищевказаний будинок до експлуатації. Згідно з витягом КП «Алчевське БТІ» та свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 8 лютого 2012 р. індивідуальний житловий будинок за Адресою 1 належить на праві власності відповідачу.

Особа 1 і Особа 2 повністю сплатили вартість будинку, але на їх неодноразові вимоги відповідач ухиляється від нотаріального оформлення договору купівлі-продажу будинку належним чином.

Рішення задоволено на підставі статей 202, 203, 207, ч. 1 ст. 209, ч. 1 статей 220, 328, 387, 391, 392, 655, 657 ЦК.

Судом не було враховано, що віндикаційний і негаторний позов є взаємовиключними. До того ж однією з умов застосування як індикаційного, так і негаторного позову є відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки у такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов’язально-правових способів.

Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди, чи зобов’язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод (наприклад, шляхом знесення неправомірно збудованих споруд, про припинення ремонтних робіт в сусідній квартирі, виселення громадян із належних йому на праві власності приміщень тощо).

Часто із зазначеними позовами звертаються власники суміжних земельних ділянок, співвласники, які або не знайшли порозуміння щодо користування спільним майном, або коли один із співвласників заважає користуватися майном іншому співвласнику.

Суди не завжди вирішують такі справи із дотриманням норм матеріального права і з дослідженням необхідних доказів.

Так, у справі за позовом Особи 1 до Особи 2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою рішенням Рожищенського районного суду від 8 листопада 2011 р. позов задоволено і постановлено зобов’язати Особу 2 не чинити перешкод Особі 1 в користуванні земельною ділянкою шляхом викорчовування шістнадцяти дерев (кущів) туї.

Судом встановлено, що ці дерева висаджені відповідачкою на її земельній ділянці, що межує із земельною ділянкою позивача, на відстані 0,30 м від межі сусідньої ділянки, чим порушені вимоги ДБН 79-92, за якими кущі повинні висаджуватись не ближче одного метра від межі суміжної ділянки. Одного цього факту суд першої інстанції вважав достатнім для задоволення вказаних вимог позивачки.

Апеляційний суд Волинської обл., скасовуючи вказане рішення і відмовляючи в задоволенні позову, в своєму рішенні від 4 січня 2012 р. зазначив, що позивач не довів, що відповідачка, посадивши кущі туї з порушенням згаданих державних  будівельних норм, порушила його права власника та що йому створені перешкоди для користування й розпорядження своїм майном.

Крім того, як зазначив апеляційний суд, позивач не надав суду правовстановлюючих документів на земельну ділянку, право на яку він захищає, тобто не довів наявність у нього права власності чи права користування земельною ділянкою, без чого у нього не може виникнути право на негаторний позов щодо захисту неіснуючого у нього права (справа № 2-479/11/0314).

Досить чисельними є справи про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом припинення права користування жилим приміщенням та скасування реєстрації місця проживання. Стосується це, переважно колишніх членів сім’ї власника, колишнього власника або членів сім’ї колишнього власника житла.

При розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та колишнім власником житла, з правовідносинами, які виникають між власником житла та членами його сім’ї, колишніми членами його сім’ї, а також членами сім’ї колишнього власника житла.

У першому випадку втрата права користування жилим приміщенням колишнього власника є наслідком припинення його права власності на жиле приміщення (ст. 346 ЦК), хоча деякі суди до зазначених правовідносин безпідставно застосовують положення ст. 72 ЖК УРСР.

Так, рішення Теплодарського міського суду Одеської обл. у справі № 2-163/11 про задоволення позову щодо визнання колишньої власниці такою, що втратила право користування житловим приміщенням, крім статей 317, 319, 391 ЦК, обґрунтоване також вищезазначеною нормою. Як зазначено в рішенні, суд вважає можливим визнати відповідачку такою, що втратила право користування квартирою, зважаючи на той факт, що вона не проживає у даній квартирі з 2006 р.

У разі виникнення спору між власником та членами його сім’ї суд повинен врахувати, що право члена сім’ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв’язку з чим припинення цього права повинно відбуватися у відповідності з вимогами статей 405, 406 ЦК, зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність без поважних причин члена сім’ї понад один рік у спірному житловому приміщенні, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Щодо виселення колишніх членів сім’ї власника, то відповідно до статей 9, 156, 157 ЖК сам факт припинення сімейних відносин з власником (власниками) квартири не позбавляє колишніх членів його (їх) сім'ї права користуватися займаним приміщенням і не є підставою для їх виселення з цього жилого приміщення. Право вимагати в судовому порядку виселення колишніх членів сім'ї власник жилого будинку (квартири) має відповідно до ст. 157 ЖК, але за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 116 цього Кодексу. Передбачені статтями 9, 156, 157 ЖК обмеження щодо виселення колишніх членів сім'ї власника не є порушенням права власності. Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України, ст. 319, частин 1, 2 ст. 321 ЦК власник не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у цьому праві, однак у передбачених законом випадках обмеження права власності можуть мати місце. У цьому випадку обмеження прав власника передбачені статтями 156, 157 ЖК. Такий висновок зроблений Верховним Судом України у справі № 6-24089св06 (ухвала від 31 січня 2007 р.). Подібне у справі № 6-20552св07 (рішення від 28 травня 2008 р.).

Стосовно збереження права користування житлом членами сім'ї колишнього власника слід зазначити про усталену практику з цього питання Верховного Суду України.

Так, відповідно до висновків, що містяться в ухвалах у справах: № 6-10723св08, № 6-2778св08, № 6-55662св10, право члена сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно. Виникнення права членів сім'ї власника будинку на користування будинком та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку права власності на цей будинок, а, отже, припинення права власності на будинок припиняє право членів його сімї на користування цим будинком. Чинним законодавством України не передбачено перехід прав та обов’язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом членів сім'ї колишнього власника у випадку зміни власника.

У разі звернення з позовом про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом зняття особи з реєстраційного обліку судам слід мати на увазі, що відповідно до ст. 7 Закону України від 11 грудня 2003 р. № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі – Закон № 1382-ІV) зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.  

Таким чином, як випливає із зазначеної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.

Виходячи з того, що Закон № 1382-ІV є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов’язані із зняттям з реєстрації місця проживання, вбачається, що положення ст. 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов’язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Таким чином вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (статті 71, 72, 116, 156 ЖК; ст. 405 ЦК). Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 р. у спрві № 6-57цс11).

Позовна давність до вимог про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном не застосовується, оскільки порушення прав триває у часі. Якщо ж на момент подання негаторного позову воно припинилося, то підстави для його задоволення відсутні.

 

Визнання права власності в порядку ст. 392 ЦК

 

Відповідно до ст. 392 ЦК особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності:

1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов’язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов’язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов’язального права);

2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Передумовою для застосування ст. 392 ЦК є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права. Наприклад, позов про визнання права власності у разі втрати документа, що засвідчує право власності особи на річ, подається за відсутності можливості одержати у відповідних органах дублікат правовстановлюючого документа.

Позивачем у позові про визнання права власності є особа, яка вже є власником.

Часто позови про визнання права власності в порядку ст. 392 ЦК подаються, коли особа не є власником, але бажає ним стати, наприклад, на безхазяйну річ, на об’єкт самочинного будівництва, за набувальною давністю, в порядку спадкування.

Також має місце пред’явлення позовів про визнання права власності на новостворене чи реконструйоване нерухоме майно, щоб спростити чи уникнути встановленої законодавством досить тривалої в часі та фінансово затратної процедури оформлення прав на це майно.

Оскільки набуття права власності регулюється окремими нормами і зазначені вище позови заявляються формально не для визнання, а для набуття права власності, задоволені вони бути не можуть.

Неможливим є і визнання права власності за померлою особою на підставі позову спадкоємців, оскільки ніхто крім власника не може звертатися до суду з таким позовом.

Відмова органу державної реєстрації прав в оформленні права власності на об’єкт нерухомого майна та видачі свідоцтва у зв’язку з ненаданням необхідних документів для оформлення такого права не є оспорюванням права власності на об’єкт нерухомого майна (постанова Верховного Суду України від 20 червня 2011 р. у справі № 3-55гс11).

Слід мати на увазі, що дії особи, спрямовані на створення штучних перешкод для виконання судових рішень, якими вже визнано право власності на спірне майно, а також зобов’язано цю особу передати майно законному власнику, не є підставою для звернення до суду з позовом згідно зі ст. 392 ЦК. Захист порушених прав у цьому разі здійснюється у порядку, встановленому Законом України від 24 квітня 1999 р. № 606-ХІV «Про виконавче провадження». Про це наголошено в постанові Верховного Суду України від 4 квітня 2011 р. у справі № 3-18гс11.

Відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

У разі втрати правовстановлюючого документа позивач звертається до суду, як правило, у зв’язку з неможливістю реалізації ним свого права власності. У таких випадках суб’єктивне право власності іншими особами не порушується, у зв’язку з чим у судів виникає питання, хто при цьому має виступати в якості відповідача, а також стосовно можливості розгляду справи без відповідача або в окремому провадженні.

З цього приводу судам слід враховувати, що:

- відповідно до ЦПК сторонами в цивільному процесі з розгляду справ позовного провадження є позивач і відповідач і можливість звернення до суду з позовом, де відсутній конкретний відповідач, діючим законодавством не передбачено;

- закон прямо вказує на те, що вимоги про визнання права власності розглядаються в позовному провадженні (у зв’язку із цим потребує змін постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 5 (зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 травня 1998 р.) «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», п. 17 якої передбачено встановлення факту володіння громадянином жилим будинком на праві власності, якщо власником був втрачений правовстановлюючий документ на цей будинок і немає можливості підтвердити наявність права власності не в судовому порядку, оскільки постанова була прийнята задовго до ЦК 2003 р.);

- відповідачами у таких справах є особи, які не визнають належності на праві власності майна позивачу у зв’язку з відсутністю у нього відповідного документа.

Згідно з ч. 2 ст. 118 ЦПК вимога про визнання права власності може бути поєднана з іншими вимогами (про витребування майна з чужого незаконного володіння, про виключення майна з акта опису і под.).

 

Речові права на чуже майно

 

Права на чуже майно регулюються Розділом ІІ Книги третьої ЦК.

До речових прав на чуже майно ст. 395 ЦК відносить:

- право володіння,

- право користування (сервітут),

- право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис),

- право забудови земельної ділянки (суперфіцій),

- інші речові права, встановлені законом, наприклад: право господарського відання, оперативного управління; довірче управління майном, право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами тощо.

Причому об’єктом володіння може бути будь-яка річ, а об’єктом права користування чужим майном діючим цивільним законодавством визначено лише нерухомі речі: земельну ділянку, інші природні ресурси, інше нерухоме майно.

Речове право на чуже майно може виникати на підставі договору (право володіння, сервітут, емфітевзис, суперфіцій), закону (сервітут), а також з інших підстав, встановлених законом (наприклад, суперфіцій і сервітут – на підставі заповіту, сервітут також – на підставі закону або за рішенням суду, право володіти бездоглядною домашньою твариною згідно ч. 2 ст. 340 ЦК).

Відповідно до ст. 396 ЦК особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна.

Судовий захист речових прав на чуже майно у порядку цивільного судочинства може здійснюватись за вимогами, аналогічними до тих, що пред’являються для захисту права власності, якщо вони не суперечать змісту та відповідають природі відповідного речового права.

Правомочність володіння визначається, як юридично забезпечена можливість здійснювати панування над річчю. Володіння є однією із складових правомочностей власника. Це також необхідний елемент для набуття права власності (набувальна давність, знахідка, переробка і под.).

Статті 397-400 ЦК регулюю правовідносини з приводу володіння чужим майном (як окремого речового права), яке є незалежним від права на річ, тобто фактичного панування над річчю. Ч. 3 ст. 397 ЦК встановлено презумпцію правомірності фактичного володіння майном, тобто, якщо не доведено інше, фактичне володіння має визнаватись правомірним. Правомірне фактичне володіння є достатньою підставою для захисту володільцем свого речового права на володіння чужим майном.

Із ст. 400 ЦК вбачається, що володіння може бути добросовісне та недобросовісне.

Законом встановлено обов’язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності, або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов’язку заінтересована особа має право пред’явити позов про витребування цього майна. Позивачеві у таких справах належить довести наявність недобросовісності з боку володільця і наявність власного володіння майном до його порушення.

Особа 1 звернувся до суду з позовом до Особи 2, треті особи без самостійних вимог: відділ державної виконавчої служби Городоцького районного управління юстиції, Особа 3, про витребування майна з чужого незаконного володіння. Позивач зазначав, що згідно з договором комісії передав на реалізацію Особі 3 ювелірні вироби з дорогоцінних металів. На виконання ухвали Городоцького районного суду від 17 травня 2011 р. про забезпечення позову вказані ювелірні вироби були опечатані в паперовій коробці та передані на зберігання Особі 2. Ухвалою апеляційного суду Хмельницької обл. від 5 липня 2011 р. ухвалу про забезпечення позову скасовано. Посилаючись на те, що правова підстава для утримання майна Особою 2 відпала, а добровільно повернути його вона відмовляється, позивач просив витребувати із незаконнго володіння відповідачки вироби з дорогоцінних металів в кількості 201 шт. на загальну суму 137 682 грн. та зобов’язати відповідачку передати зазначені вироби позивачу.

Рішенням Городоцького районного суду Хмельницької обл. від 25 травня 2012 р. в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Хмельницької обл. від 26 червня 2012 р. рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судом встановлено, що рішенням Городоцького районного суду від 17 травня 2011 р. було задоволено позов Особи 2, стягнуто з Особи 3 94705 грн. боргу. В забезпечення виконання даного рішення ухвалою від 17 травня 2011 р. був накладений арешт на вироби з дорогоцінних металів та годинники, що знаходились в приміщенні магазину за Адресою 1. На виконання зазначеної ухвали державний виконавець описав вказане майно та передав на зберігання позивачці Особі 2.

Ухвалою апеляційного суду Хмельницької обл. від 5 липня 2011 р. зазначена ухвала була скасована і при новому розгляді провадження у справі про забезпечення позову закрита, питання щодо арештованого майна не вирішувалось. Рішення суду про стягнення боргу не виконано.

Звертаючись до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, Особа 1 не надав відповідних документів, які б свідчили про належність йому на праві власності спірного майна. Договір комісії підтверджує право володіння ювелірними виробами Особою 3, а не позивача, оскільки Особа 3 за його твердженнями та твердженнями Особи 1 розпоряджався спірним майном на момент його арешту та передачі на зберігання Особі 2 (справа № 2/2214/171/12).

Сервітутні відносини регулюються нормами статей 401-406 ЦК і статей 98-102 ЗК. Найбільшу кількість справ з питань встановлення сервітуту та припинення його дії складають справи щодо земельного сервітуту і права користування житлом членами сім’ї власника житла. Оскільки особливості застосування ст. 405 ЦК висвітлено у розділі захист права власності, варто проаналізувати норми, що регулюють право земельного сервітуту та їх застосування в судовій практиці.

Із ст. 401 ЦК і ст. 98 ЦК вбачається, що сервітут – це обмежене платне або безплатне користування чужим нерухомим майном з метою задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом і який може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Відповідно до ч. 3 ст. 402 ЦК спір про встановлення сервітуту вирішується судом у разі недосягнення домовленості про його встановлення. Якщо особа, яка потребує встановлення сервітуту, не зверталась до власника нерухомого майна з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту, у неї відсутня підстава для звернення до суду.

Однак, іноді зазначена вимога закону залишається поза увагою.

Наприклад, ухвалою Верховного Суду України від 4 лютого 2009 р. (справа № 6-5967св08) скасовано рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 23 жовтня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду Закарпатської обл. від 17 січня 2008 р., справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Встановлюючи земельний сервітут щодо використання частини земельної ділянки Особи 3, суди не звернули уваги на те, що з вимогою про встановлення земельного сервітуту позивачі безпосередньо до відповідачки не зверталися та у добровільному порядку його не вирішували, також не зазначали і у позові, на яких саме умовах (платній чи безоплатній, строковий чи безстроковий) вони бажають його встановити, де саме його слід встановити, у яких розмірах земельної ділянки, чи не будуть за варіантом, запропонованим позивачами, порушуватися права власника земельної ділянки, де встановлюється сервітут, чи обґрунтовані заперечення відповідачки проти встановлення земельного сервітуту, або проти умов, запропонованих позивачами тощо. Встановлений судом земельний сервітут неможливо й виконати.

Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення  потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання, умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном (п. 22-2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16 квітня 2004 р. «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України № 2 від 19 березня 2010 р.).

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської обл. від 21 квітня 2011р. (справа № 22-1412-11) відмовлено у задоволенні позову Особи 1 до Особи 2 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та частково задоволено зустрічний позов Особи 2 до Особи 1: встановлено безстроковий безплатний земельний сервітут для тимчасового (в міру потреби) проведення ремонтних робіт.

Рішенням апеляційного суду Рівненської обл. від 14 листопада 2011 р. вказане рішення скасоване та ухвалене нове.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався статтями 98, 99 ЗК і вищезазначеними роз’ясненями Верховного Суду України. Особа 2 не надав переконливих доказів, які б свідчили про реальну необхідність встановлення сервітуту, у т. ч. безстрокового. Доказів, які б свідчили про необхідність проведення чергового ремонту його будинку та про перешкоджання йому у цьому з боку Особи 1; також не надано та не спростовано того, що Особа 1 вже надавала Особі 2 можливість безперешкодного використання частини її земельної ділянки для обслуговування жилого будинку. Безстроковий безплатний земельний сервітут у даній справі на користь  Особи 2 у визначеному місцевим судом вигляді, на переконання колегії суддів, встановлено без достатніх на те підстав і суттєво обмежує права Особи 1 як землевласника.

За змістом статей 98, 99 ЗК, статей 401-402 ЦК земельний сервітут може бути встановлений між особою, яка є власником або користувачем сусідньої земельної ділянки, у яких є потреба у використанні суміжної земельної ділянки, та власником (володільцем) земельної ділянки, щодо якої встановлюється сервітут. Володільцем є особа, якій земельна ділянка належить на іншому праві – постійного користування, оренди тощо. Сервітут може належати також конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Слід зазначити, що суди не завжди правильно визначаються із суб’єктним складом.

Так, позов приватного підприємства «ТФ «Будівельник»» про встановлення земельного сервітуту для прокладення та експлуатації лінійних комунікацій (побутової та дощової каналізації) пред’являвся до Особи 1, яка є орендарем земельної ділянки. Скасовуючи рішення Тернопільського міськрайонного суду від 22 квітня 2009 р., яким позов було задоволено, і ухвалу апеляційного суду Тернопільської обл. від 30 червня 2009 р., яким рішення суду першої інстанції залишено без змін, Верховний Суд України в ухвалі від 23 червня 2010 р. зазначив, що поза увагою судів залишилось те, що власником спірної земельної ділянки є Тернопільська міська рада, а користувачем Особа 2  і судом в порушення вимог ст. 33 ЦПК не вирішено питання про залучення зазначених осіб до участі у справі (справа № 6-22337св09).

Вищим господарським судом України у постанові Пленуму від 17 травня 2011 р. № 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин», із змінами, внесеними згідно з постановою ВГСУ № 14 від 26 грудня 2011 р., надані відповідні роз’яснення з питань розгляду справ щодо користування чужим майном.

Відповідно до пунктів 2.37 і 2.38 зазначеної постанови при визначенні умов сервітуту необхідно враховувати витрати власника (володільця) земельної ділянки щодо сплати орендної плати земельного податку, утримання прибудинкової території і т. ін. в частині тієї площі, на якій встановлено земельний сервітут. У рішенні суду про встановлення сервітуту має бути чітко зазначено, для якого виду використання встановлюється земельний сервітут.

Складовою договору про встановлення земельного сервітуту має бути план земельної ділянки.

Користування сервітуарієм чужою земельною ділянкою без відповідної теїнічної документації та без визначення на місцевості меж дії земельного сервітуту може бути підставою для визнання договору про встановлення земельного сервітуту недійсним у судовому порядку.

Чинним законодавством передбачена можливість припинення сервітуту за рішенням суду на вимогу власника майна:

- згідно з ч. 2 ст. 102 ЗК у випадках припинення підстав його встановлення і коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням;

- згідно з ч. 2 та 3 ст. 406 ЦК за наявності обставин, які мають істотне значення і якщо сервітут перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Обставинами, що мають істотне значення, є, наприклад, нанесення шкоди в результаті користування чужим майном, вихід за встановлені межі користування і т. д.

Звернення до суду з позовом про припинення сервітуту користувачем зазначеними нормами не передбачено, хоча можливість його не виключається. Наприклад, коли за заповітом було встановлено особисте право довічного платного користування майном, а власником майна створюються перешкоди для реалізації такого права, то такі перешкоди можуть розцінюватись не тільки як правопорушення, а і як завдання шкоди.

 

Емфітевзис та суперфіцій

 

Різновидом речових прав на чуже майно є емфітевзис (право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб) і суперфіцій (право користування чужою земельною ділянкою для забудови).

Чинним законодавством (ч. 1 ст. 102-1 ЗК, ч. 1 ст. 407, ч. 1 ст. 413 ЦК) передбачено договірний порядок встановлення емфітевзису та суперфіцію. Суперфіцій також може виникати на підставі заповіту (ч. 2 ст. 102-1 ЗК, ч. 1 ст. 413 ЦК). Судового порядку встановлення емфітевзису та суперфіцію не передбачено.

Однак, іноді зазначене положення закону залишається поза увагою.

Рішенням Ленінського районного суду м. Луганська від 18 грудня 2009 р. у справі № 2-4075/2009 р. задоволено позов Особи 1 до Луганської міської ради, треті особи ТОВ «Експобуд», Управління нерухомим майном Луганської міської ради про укладання договору суперфіцію. В резолютивній частині рішення викладено текст договору в редакції, в якій він вважається укладеним. Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що під час підготовки будівельної документації був складений робочий проект будівництва, який фактично передбачає будівництво поза межами наданої земельної ділянки, а на прохання про надання земельної ділянки для забудови відповідно до проекту Луганська міська рада не прореагувала.

Договір про емфітевзис та суперфіцій укладається лише з власником земельної ділянки на відміну від сервітуту, де договір може укладатись як з власником, так і з володільцем земельної ділянки.

Згідно з ч. 5 ст. 102-1 ЗК укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК з урахуванням вимог ЗК.

Виходячи із зазначеної норми, а також Глав 33, 34 Розділу ІІ Книги третьої ЦК істотними умовами договорів емфітевзису та суперфіцію є:

-         опис відповідної земельної ділянки, її цільове призначення;

-         строк, на який укладається договір;

-         плата із зазначенням розміру, порядку та строків її виплати.

У договорі суперфіцію доцільно також визначати долю будівель та споруд у випадку закінчення договору.

Відповідно до норм ст. 182 ЦК, Законів № 1952-ІV, № 3613-VІ емфітевзис та суперфіцій підлягають державній реєстрації.

Деякі суди не враховують, що правовідносини, які випливають з договору про передачу земельної ділянки в користування на умовах суперфіцію, та правовідносини, засновані на договорі оренди, не є тотожними і регулюються різними нормами права. Одночасне застосування ст. 416 і ст. 783 ЦК є помилковим.

Наприклад, рішенням Київського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2010 р.у справі № 2-2266/10/14 задоволено позов Харківської міської ради. Керуючись статтями 203, 416, 783 ЦК, статтями 19, 141, 143, 144 ЗК, статтями 15, 34 Закону України «Про оренду землі» припинено дію шляхом розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного між Харківською міською радою Харківської обл. та Особою 1, та зобов’язано Особу 1 звільнити земельну ділянку.

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб та для забудови, крім права користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для сільськогосподарських потреб та для забудови, внесення їх до статутного фонду або передачу у заставу, є відчужуваним. Воно може передаватися також у порядку спадкування.

У разі відчуження права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб власнику надається переважне перед іншими особами право на його придбання за оголошеною ціною та на інших рівних умовах. Про намір продати право користування чужою земельною ділянкою землекористувач зобов’язаний письмово повідомити про це її власнику. У разі порушення права переважної купівлі настають наслідки, передбачені ст. 362 ЦК. Також власник земельної ділянки має право на одержання відсотків від вартості емфітевзису при його продажу.

Слід зауважити, що сервітут на відміну від емфітевзису та суперфіцію відчуженню не підлягає, він не може бути об’єктом купівлі-продажу, міни тощо.

Ст. 102-1 ЗК та статтями 412, 416 ЦК встановлено підстави припинення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб та для забудови, у тому числі і за рішенням суду у випадках, встановлених законом. Наприклад, викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю – ст. 350 ЦК. Крім зазначеного, інших випадків законом на теперішній час не передбачено.

 

Дотримання правил юрисдикції

 

За загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляду справ, пов’язаних з набуттям, припиненням, здійсненням та захистом права власності відбувається залежно від суб’єктного складу їх учасників. Ті спори, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб’єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами, а інші – в порядку цивільного судочинства, крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій, вирішення яких згідно з пунктами 1, 3 ч. 1 ст. 17 КАС віднесено до компетенції адміністративних судів.

Траплялися випадки, коли суди в порушення п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України розглядали в порядку цивільного судочинства спори, які підлягали розгляду за правилами господарського судочинства.

Наприклад, рішенням Ізяславського районного суду Хмельницької обл. від 22 листопада 2010 р. було задоволено позов Б., скасовано право власності Ізяславської міської ради Хмельницької обл. на частину нежитлового приміщення, де розташований магазин, та визнано за Б. право власності на вказану частину нежитлового приміщення. Вирішуючи даний спір, суд не звернув уваги на те, що Б. є фізичною особою-підприємцем. Маючи зазначений статус, він 22 липня 2003 р. з прилюдних торгів придбав вказане приміщення магазину. Того ж дня, як підприємець, вніс в касу спеціалізованої торгівельної організації кошти за придбане майно. Це приміщення позивач використовував для зайняття підприємницькою діяльністю.

Враховуючи, що даний спір за суб’єктним критеріем віднесений до компетенції господарського суду (ч. 1 ст. 1 та п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК України), апеляційним судом Хмельницької обл. була задоволена апеляційна скарга заступника прокурора Хмельницької обл. і рішення суду першої інстанції було скасовано з закриттям провадження у справі (№ 2-209/10).

При визначенні підсудності справ слід також враховувати, який характер має спір: приватно-правовий чи публічно-правовий.

Тривалий час дискутувалось питання щодо визначення підсудності спорів за участі бюро технічної інвентаризації як реєстраційного органу.

У судів різних юрисдикцій склалась практика, відповідно до якої у разі, якщо між сторонами наявний спір про право власності, а вимога до БТІ про здійснення реєстрації такого права або зобов’язання її скасування є похідною, то такі справи є підсудними загальним або господарським судам.

Правильність такої позиції підтверджується висновком, зробленим Верховним Судом України у постанові від 27 листопада 2007 р. за результатами розгляду касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Краматорська ювелірна фабрика «Укрзолото»» та закритого акціонерного товариства «Отіс» на постанову Вищого господарського суду України від 25 вересня 2007 р. у справі за позовом ЗАТ «Отіс» в особі Спеціалізованого ліфтового управління № 2 м. Донецька до ТОВ «Краматорська ювелірна фабрика «Укрзолото»», третя особа – комунальне підприємство «Бюро технічної інвентаризації м. Словянська» про визнання права власності (справа № 3-3967к07).

Зокрема, в постанові зазначено, що предметом позову є спір про право власності на нерухоме майно між господарюючими суб’єктами, а рішення господарського суду про визнання права власності на нерухоме майно є підставою для прийняття рішення КП «БТІ» м. Словянська про реєстрацію прав власності на нерухоме майно з видачею свідоцтва про право власності власнику на майно з видачею свідоцтва про право власнику у відповідності з пунктами 2.1, 3.1 Тимчасового положення.

Отже, у відповідності з ч. 1 ст. 12 ГПК України справа підвідомча господарським судам і правильно розглянута за правилами ГПК.

Якщо ж вимога до БТІ про зобов’язання зареєструвати право власності була самостійною вимогою, зокрема у разі відмови БТІ у здійсненні реєстрації права власності з визначених законом підстав, такі спори є публічно-правовими і їх належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Так, у постанові Верховного Суду України від 6 червня 2006 р. за результатами розгляду касаційної скарги ТОВ «Агрекс», приватного підприємства «Сватівський комбікормовий завод», ЗАТ «Сватівська олія», Сватівського районного бюро технічної інвентаризації на постанову Вищого господарського суду України від 15 березня 2006 р. у справі за позовом субєкта підприємницької діяльності – фізичної особи Особа 1 до Сватівського районного бюро технічної інвентаризації про визнання недійсним рішення від 1 липня 2005 р. про відмову в реєстрації права власності та зобовязання зареєструвати право власності, у справі № 3-1859к06 зазначено таке:

«БТІ на основі законодавства делеговані владні повноваження у сфері суспільних правовідносин, пов’язаних із здійсненням від імені держави дій щодо реєстрації прав власності на нерухоме майно.

Таким чином БТІ в розумінні п. 7 ст. 3 КАС України є суб’єктом владних повноважень.

Аналіз суб’єктного складу та характеру правовідносин свідчить, що дана справа є справою адміністративної юрисдикції» (справа № 3-1859к06).

Відмова в реєстрації права власності є підставою для звернення до суду з заявою про визнання недійсним акта державного органу у відмові в реєстрації, а не про визнання права власності на нерухоме майно.

Зазначений порядок розгляду судових справ стосується органів, що здійснюють державну реєстрацію прав на сьогоднішній день.

 

Підготовлено суддею Верховного Суду України Л.І. Григор’євою та головним консультантом відділу вивчення судової практики управління вивчення та аналізу судової практики С.В. Павловською